Розділ перший

Якщо чесно, я до останнього не можу збагнути, навіщо приперлася на благодійну вечірку, влаштовану для всіх незаміжніх дівчат нашого містечка. Заради смачної їжі чи вишуканої випивки? Але ж з таким успіхом я могла сидіти в себе на горищі, їсти пепероні й запивати залишками к'янті, витріщившись у телевізор. Навіть рюмсати над одним зі своїх улюблених романтичних фільмів, де трохи наївна героїня знаходить кохання всього свого життя. Та замість такого перспективного вечора я стою у найвіддаленішому кутку величезної зали, переповненої незнайомими мені людьми, й намагаюся бути непомітною. Мені не звичні шумні місця, вечірні сукні з надто відвертими вирізами, туфлі на підборах. Я почуваюся як риба, викинута на розпечений сонцем пісок. Однак Клавдія сказала, що нічого зі мною не станеться, якщо я хоча б раз на триста шістдесят п'ять днів появлюся на людях. Не розумію, нащо їй здалася моя присутність на вечорі дебютанток, де кожна, схожа на квочку з хваткою пітбуля мати намагається увірвати ласий шматок, аби вдало прилаштувати своїх незаміжніх доньок. Я давно не в тому віці, щоб брати участь в подібному безглузді. Та й становище в мене не те.

― І довго ти збираєшся тут ховатися? ― звучить над вухом пискливий голос Дейзі, від якого я здригаюся всім тілом. Обертаюся, стискаючи руки в кулаки, щоб глянути їй у вічі. Дівчина усміхається мені широко розкритим ротом, демонструючи нерівні верхні зуби. 

― Я не ховаюся, ― відповідаю якомога стриманіше. ― Мені просто подобається спостерігати. 

― Ці казки розказуватимеш мамі, ― вона робить такий тямучий вираз обличчя, що мої долоні починають свербіти від бажання подарувати їй стусана. Не те щоб я любила ображати інших, особливо обділених долею, як вона, та на її поведінку мій організм виробив особливий тип алергії. 

Я знаю Дейзі з дитинства. Вона зовсім не схожа на маргаритку, на честь якої названа. Ні тендітності, ні ніжності квітки, яка, до слова, заколота за її вухо. Як оригінально, ледь не вигукую я, щоб підколоти її. Довгувате лице, чимось схоже на морду коня (а коней я вважаю розумними красенями), оточують коротко завиті кучері кольору розплавленої міді. Очевидно, вона трудилася над ними весь ранок, щоб зазвичай розпатлане неслухняне волосся набуло респектабельного вигляду зачіски. Її очі нагадують два чорних агати, а перенісся вкрите рясними мідними веснянками. Все б нічого, аби вона трохи менше відкривала рота, й люди бачили тільки її пухкі губи. Однак, Дейзі обожнює роздавати єхидні усмішки тим, хто їй не подобається, особливо мені. 

― Я тут не з тієї причини, що й ти. 

― Хіба я не знаю? Ти вже застара, щоб відвідувати вечори дебютанток.

― Твоя мама так не вважає. 

Щоки дівчини вкриваються червоними цятками. Вона міряє мене презирливим поглядом з голови до ніг, наче це зможе зачепити мене, та мені байдуже. Я давно перестала звертати увагу на думку інших, щоб вони про мене не говорили. Я є такою, якою є, і якщо когось це не влаштовує ― це вже його проблеми, не мої. 

― Тобі варто докласти більше зусиль, кузино, ― зауважує Дейзі. ― Я чула, цьогоріч головною свахою обрали оливку. Ти ж розумієш, про кого я? 

Оливкою вона називає Олівію Хоган. Ту саму Олівію Хоган, яка дванадцять років назад звинуватила мене в розпусній поведінці й зруйнувала мої єдині стосунки. Через неї хлопець, який мені подобався, потрапив в дорожньо-транспортну пригоду, а пізніше я дізналася, що вони з Олівією побралися. Моє життя пішло шкереберть, плітки досі переслідували мене, хоча люди не знали й сотої частини правди. Мені довелося переїхати до старої тітки в передмістя, щоб зникнути з перших шпальт місцевих газет й припинити пересуди. Ні Олівії, ні її чоловіка Тома я не бажала сьогодні зустріти. Не після того, як вони зруйнували моє життя. Не тому, що я боялася. Не тому, що могла щось відчувати до Тома. Скоріше, через роки, проведені в далечі від сім'ї, яку я втратила. Ненависть жевріла десь глибоко в серці, і я добре знала, що в одну мить вона вирветься назовні. Але я обіцяла собі залишатися непомітною. Не натикатися на камінь минулого. Не створювати проблем. 

― Заміжжя не є моїм пріоритетом, ― грубо кидаю, не зводячи з Дейзі очей, ― а от тобі доведеться попітніти, щоб привернути увагу хоча б останнього невдахи. 

Мені плювати на мою поведінку. Вона заслуговує почути правду. Враховуючи її непривабливу зовнішність і суспільне дно, на глибині якого опинилася її сім'я, ні один хлопець у цій залі не зверне на неї увагу. Хіба що якийсь невдаха, якому давно перевалило за тридцять й терміново треба завести нащадків. 

Я виходжу в коридор, аби спекатися її компанії. На щастя, Дейзі настільки зла, що не йде за мною. Повз проходить офіціант з тацею в руках. Я зупиняю його, забираю пляшку шампанського попри його невдоволений погляд, і прямую на вулицю. Мені необхідне свіже повітря. Необхідно охолонути. Я думаю про речі, про які не варто думати, й чим більше думок збирається в голові, тим гірше я почуваюся. 

Холодний вітер торкається моїх оголених рук. Я міцніше стискаю тонку шаль, що прикриває мої плечі, і подумки проклинаю себе за одягнуту сукню-міді кольору Лазурового берегу. Я ненавиджу відкритий одяг. Після тої клятої аварії дванадцять років тому на моєму тілі залишилися жахливі шрами від опіків та порізів. Люди завжди звертають увагу, а я ненавиджу увагу. Ненавиджу, коли жаліють мене.

Я обходжу будинок в пошуках затишного містечка, де зможу напитися. Ноги приводять мене до кам'яного виступу за милю від будинку, куди не долітають навіть гучні звуки веселої музики. Внизу об каміння розбиваються пінисті гребені хвиль. Тиша навколо така, що по шкірі пробігають мурахи. Я сідаю на камінь, знімаю туфлі й трохи нахиляюся вперед, щоб розгледіти в місячнім світлі відблиски моря. Його солоний запах проникає в кожну клітину тіла, торкається кісток, і вперше за весь вечір я відчуваю полегшення. Я втекла до того, як остаточно зіпсувала його. Тепер збираюся напитися. Можливо, алкоголь допоможе розслабитися, і я перестану думати про бісову Олівію Хоган.