26

«Але ж випадкових зустрічей не буває … Це або випробування … або покарання … або подарунок долі.»

Стейсі

Абігейл для мене дорожча, ніж моя гордість, тож я переступила через неї і поговорила з Ітаном. Гадаю сам чоловік також був не в захваті від того, що Тайлер ображається на нього. Тому нам вдалося дійти згоди і влаштувати вибачення перед ними. 

Абі більше не злиться на мене і це прекрасно, я зі спокійною душею можу повертатися до своєї квартири. 

Ітан йшов позаду, чому він йде за мною? Його машина була припаркована біля будинку Тайлера.

— Навіщо йдеш за мною? — зупиняюся.

— Я йду на зупинку, а не за тобою.

— Раптом ти забув, то я нагадаю — в тебе є машина, Ітане. — схрещую руки на грудях. 

— Там немає бензину, я забув заїхати на заправку, — проходить повз мене і тепер він попереду.

— Зрозуміло. 

В чому його проблема? Такий пихатий, аж бісить. Сподіваюся його донька не така, як він. 

На зупинці нікого не було, воно й не дивно, вже досить пізня година, ніхто не їздить у такий час. Довго автобус чекати не довелося і це чудово, я так втомилася за цей день, хочу скоріше опинитися у теплому ліжечку і міцно заснути. Приклавши проїзну картку до валідатора я пройшла у салон. 

— Скільки коштує проїзд? 

— Юначе, тільки проїзна картка, — водії показує Ітану на валідатор.

— А звичайною карткою можна? 

— Ні, лише проїзна, — Ітан розгубився, — Немає карти, то виходь!

Який грубий водії, я давно таких не зустрічала. 

— Зачекайте, — Ітан зупиняється, — Я заплачу за нього. 

Прикладаю ще раз карту до валідатора і жестом показую Ітану зайти в салон. 

Ми сідаємо поряд. 

— В тебе також є машина, але ти їдеш на автобусі і маєш проїзну картку?

— На машині не завжди зручно їхати до роботи, бувають затори на дорогах, а громадський транспорт їде по спеціальній полосі. — не дивлячись на чоловіка, пояснюю такі елементарні речі.

— Я вже забув коли востаннє їхав у громадському транспорті, — уважно оглядає салон автобуса. 

— Воно й помітно. 

— Я поверну тобі гроші за проїзд, — дістає гаманець, — Скільки з мене? 

— Ітане, заспокоїся. Я не стану банкротом через те, що заплатила за тебе у транспорті, — іронічно мовила я.

— Але все ж таки..

— Якщо тобі не зручно, то просто подаруй мені цукерку.

Я вже давно помітила, що з його кишені піджака стирчить паличка від льодяника. 

— Тримай, раз так хочеш, — віддає його мені.

— Дякую. 

Знявши плівку я сунула цукерку у рот, вона виявилася дуже солодкою, зі смаком полуниці. 

— Ти хоча б знаєш, де тобі виходити? — поглянула на чоловіка, але побачивши його погляд, все зрозуміла. — Дай вгадаю.. ти навіть не впевнений, що цей автобус їде куди тобі потрібно? 

— А як ти здогадалася? 

— Це було дуже легко. — дістаю телефон і відкриваю Гугл-мапу. — Кажи адресу.

— Свою? 

— Ну не мою ж! На відміну від тебе, я знаю як доїхати до свого будинку. — вводжу адресу, що сказав Ітан і прокладаю маршрут. 

— Ну що? — який нетерплячий.

— В мене для тебе погані новини.. ти їдеш навіть не в ту сторону. 

Погляд Ітана потрібно було бачити в цей момент, він виглядає як маленьке цуценя, що загубилося.

— Що мені робити? 

— Ти як мала дитина, серйозно! — тяжко зітхаю. — Їдемо до моєї зупинки, а звідти я викличу тобі таксі. 

— Я можу тут вийти, — знову тяжко зітхаю.

— Це найнебезпечніший район, впевнений, що хочеш вийти тут? Тим паче у такому дорогому лахмітті.

— Лахмітті? Тобі не подобається мій костюм? 

— А має подобатися? — саркастично мовила я. 

Який він дивний, то кричить на мене, то поводить себе як мала дитина. Дуже мила дитина. Струснула головою, не потрібно думати про нього в такому ключі, Ітан ненавидить мене, потрібно позбутися почуттів до нього. Якщо я цього не зроблю, то ситуація стане, де гірше, ніж є зараз. Автобус прибув до моєї зупинки і ми вийшли, Ітан уважно оглянув все довкола. 

— Все, я викликала тобі машину, — сховала телефон.

— Дякую, Стейсі.  

— Я посаджу тебе, а потім піду.

— Ти допомагаєш мені в той час, як я навіть не став тебе слухати, в той день у лікарні. — не дуже я хотіла зараз починати цю розмову. 

— Ітане, забудь, це вже в минулому.

— Вибач мені, — по тілу пробіг табун сиротинців, його голос зараз звучить інакше, він такий ніжний.

— Це твоя донька, ти хотів захистити її, я розумію тебе. 

— Підеш зі мною на побачення? — цього запитання я не очікувала. 

Мій погляд прикутий до його обличчя, Ітан стоїть заплющивши очі.

— Ти чому очі заплющив?

— На випадок, якщо ти захочеш вдарити мене за таке питання. — я почала сміятися, він такий дурник. 

— Ітан, ти справді настільки боїшся мене?

— Ні, я не боюся, — не дуже впевнено відповідає.

— Непомітно, — роблю крок йому назустріч. — Чому раптом на побачення запрошуєш?

— Тому що, нам потрібно нарешті помиритися і обговорити все. 

— Тоді, ти міг просто мене запросити на вечерю, а не на побачення.

— Але я хочу на побачення, — навіть у нічний темноті можна помітити, як його очі блищать.

— Гаразд, — намагаюся дихати спокійно, — Підемо на побачення.. напиши адресу і місце зустрічі.

— Гаразд, — він посміхається. Але чому він так посміхається?

— Твоя машина, — нарешті. 

Чоловік сідає в машину, махає рукою на прощання, після чого я ще деякий час стою і спостерігаю за тим, як він їде геть. Точно як мала дитина. 

І що це тільки що було? Ні з того, ні з сього запросив мене на побачення. 

Ітан запросив мене на побачення. Посміхаюся як ідіотка. 

І чому я так посміхаюся? Це запрошення не означає, що я йому подобаюся.

Чому Ітана так складно зрозуміти? 

Повільною ходою я нарешті дійшла до квартири, тут тхнуло чимось кислим, я знову забула винести пакет зі сміттям зранку. Відкривши балкон я поставила туди пакет, завтра винесу.