5 Альбіна

Я не знаходила собі місця. Крутилась між телефоном і сином. Я, врівноважена і холодна, все життя ненавиділа подібні емоційні гойдалки. Але не могла припинити те, що зі мною відбувалось. Я закохалась. Невідворотно. Безмежно.
Я любила його кожною клітиною свого тіла. Мене закручувало в мільйони морських вузлів від неможливості бути поруч з Єгором. мене роздирало від бажання вірити йому і в нього. І від сумнівів. Так не буває. Щоб за одну ніч двоє людей стали настільки близькими.
Це було страшно. Думати що ми просто розбіжимось як чужі. Що сказані в запалі обіцянки виявляться порожніми словами. Я гнала від себе ці сумніви. І пестила надію на те, що ми будемо разом. Війна скінчиться. Ми купимо будинок і відкриємо новий бізнес. Я ще не така стара, щоб не народити ще одну дитину. При цій думці я усміхалась і мліла. Дитина від Єгора… Сама не знаю навіщо вночі я сказала йому що використовую контрацептиви. Напевно геть з глузду з'їхала.
Я набирала Єгора і чула як лучиться теплом його голос. коли він відповідає.
А потім він попередив, що зв'язку може не бути день.
Найжахливіший день в житті, як я подумала. Бо насправді не витримала і зателефонувала йому зранку. Абонент не доступний.
Руки тремтіли. Але я переконувала себе що все гаразд. Що коханий просто виконує свій обов'язок.
Гіпнотизувала телефон, вмовляючи Єгора зателефонувати. Я так потребувала його голосу. “Набери. Набери мене”, - билась думка в голові. І нутрощі тремтіли від цього очікування. Здавалось якби він набрав я б кинула все і полетіла в те місце, куди він скаже. Ми розлучились лише добу тому, але здавалось що чоловіка відірвали від мене разом зі шкірою. І я захлиналась від тривоги й безвиході від того, що не чую його і не бачу. Він став моїм повітрям, моїм серцебиттям.
А день тягнувся і тягнувся. Перетікав як мед з однієї хвилини в іншу. Єгор мовчав. Був недоступний, коли я набрала його ввечері.
Я не спала. Дивилась на зорі й сподівалась, що він теж на них дивиться. Можливо це нас би якось єднало. Мене лихоманило від кохання, від того що нічого не можу вдіяти. Від власної безпорадності. Ніяк не можу вплинути на те, щоб пришвидшити нашу зустріч.
Я маніакально передивлялась новини з лінії фронту. Те, чого я уникала останніми тижнями найшло на мене, і придушило всією тяжкістю. Скільки вибухів, скільки поранених і загиблих. Відсутність точних цифр. Нічого не зрозуміло. Де Єгор? Чому навіть не сказав в яке місто їде?
Ще один важкий ранок.
- Ма, чому ти сумуєш? - Влад вмостив свою голову мені на коліна.
- Пусте, - я намагались опанувати себе. Усміхнутись своєму дорогоцінному помічнику.
- А де мій тато?
- Не знаю, - я правда не знала де Вадим. Мені згадувати про нього не хотілось - чужа людина.
- А він приїде?
- Піди погуляй, - роздратування підіймалось важкою хвилею. Навіщо мені інші чоловіки, якщо я чекаю на Єгора? Навіщо мені чути про них?
Я увімкнула новини на телевізорі, потираючи червону нитку на зап'ястку. Навіщо Єгор віддав мені свій оберіг? Взяла чашку щоб зрбити каву.
- Підозрюваний в державній зраді волонтер Єгор Ківалов був розстріляний вчора під Енергодаром, - я не відразу усвідомила що я почула. - Автомобіль бізнесмена виявили вчора ввечері. Самого вбитого на місці зіткнення не знайшли. Дружина Ківалова повідомила що йдуть перемовини щодо повернення тіла загиблого для поховання. Тим часом СБУ має підозри, що бойовики ліквідували Ківалова через його протиправну діяльність…
З моїх рук випала чашка. Я сіла біля неї на підлогу і не зрозуміла що мені робити. Як дихати?
Дружина, державна зрада, розстріляли… Його нема? Нас не було і ніколи не буде?
Я не знаю скільки просиділа на підлозі в прострації. В голові тільки луною бились слова. Нас ніколи не буде. Він набрехав. Провів приємно час. Використав мене. І зрадив. Загинув. Навіть не скажу йому в очі як я його тепер ненавиджу. Бо вже запізно.
- Мам, ми будемо їсти? - з загальмованого стану мене вивів голос сина.
- Так, - я важко піднялась, розігріла Владу обід.
Спостерігала як він їсть і розуміла, що йому треба батько. Що я помилилась в Єгорі. Що я теж можу загинути. І з ким тоді залишиться мій промінчик?
Пальці самі відшукали телефон. Те рішення прийшло миттєво, але воно було вірним. Чесним. Гудків було багато.
- Алло, - нарешті обізвався байдужий голос.
- Привіт, Вадиме. Це Альбіна Гуленко, пам'ятаєш?
- Так. Щось сталось? - голос не став теплішим. Йому було начхати на мене. Так само як і мені на нього.
- Так, сталось. У тебе є син.