4 Єгор

Сон - розкіш. Я користуюсь моментом, щоб поспати завжди. Але не сьогодні. Сьогодні я лежу і дивлюсь на Альбіну. На її розметане по подушці русяве волосся. На вії, що віялом лежать на щоках, на заціловані губи. Мені хочеться розбудити її й цілувати знову. Ще і ще.
Натомість я тільки слухаю її тихе дихання. Хотілось би заснути і самому. Але не можу. Так і зустрічаю світанок. З головою, порожньою як глек. З думками, що я маю повернутись до Альбіни.
Потім пішов в душ. Коли повернувся, жінки в ліжку вже не було. Але пошуки тривали не довго. Альбіна знайшлась на ґанок з чашкою кави в руках, вона дивилась на ліс.
Я мовчки обійняв її з-за спини. Поклав голову на плече.
- Про що ти думаєш? - запитав у неї.
- Про нас, - вона поставила чашку на поручень. І повернулась до мене. - Я не звикла ставити незручні питання. Але…
- Що далі? - я усміхаюсь. А вона киває.
- Я відвезу автомобіль і повернусь. Допоможу тобі зібратись і вивезу на кордон.
- Я не хочу нікуди їхати, - відповідає вона.
- Вірю. Але ти маєш рятувати себе.
- А хто врятує тебе?
Питання влучає в серце. Вона не знає нічого. Не розуміє, чому таке банальне питання відгукнулось болем. Хто врятує мене?
- Я сам, - безпечно усміхаюсь їй.
Знімаю червону нитку з зап'ястя.
- Це з Єрусалиму, - я беру її тонку руку, і пов'язую вузлик на руці Альбіни. - Нехай захищає тебе поки я не поруч.
Дістаю цигарки. Не палив при ній, але зараз проштовхнути грудку в грудях здається може тільки гіркий дим.
За кілька хвилин я мушу їхати. Напарник написав, що автомобіль перетнув кордон і документи готові. Альбіна похапцем збирається, щоб відвезти мене в місто. Сонний Влад протестує.
Вони виглядають такими домашніми. Такими далекими від того пекла, в яке я маю їхати.
У своєму автомобілі я нарешті можу відпустити напругу. Лягаю на заднє сидіння і під жартики напарника вирубаюсь. Прокидаюсь на блок-пості. Перша перевірка документів. Друга. Третя.
Поки їдемо тиловими територіями все проходить гладко.
Але чим далі ми пробираємось на південь, тим настороженіші обличчя хлопців на постах.
У Вінниці ми завантажили повний багажник гуманітарки. Частину скидаємо на блок-постах. Частину веземо далі, туди де вона потрібна більше.
Я поспішаю. Хочеться закінчити все швидше. Не скажу, що мені не страшно. Але я вірю, що все владнається. Жені від себе чорну тривогу. Цю віру теж дала мені Альбіна. Тепер я маю думати не тільки про себе, але і про нас. Вона телефонує кілька разів протягом дня. Це змушує мене посміхатися. Відчувати тепло, яке давно здавалось померло в моїх грудях.
На прифронтових блокпостах ми одягаємо броніки. Тут вже може прилетіти  обстріл. Тут можна нарватись на ДРГ.
До пункту призначення залишається геть не багато. Там ми передамо автомобіль, і пересядемо до волонтерів, які будуть повертатись порожняком у Вінницю.
Але для того, щоб доїхати треба перетнути кілометри степових доріг. Лінія фронту динамічна. Постійно доводиться звірятись з оперативною інформацією - що наше, а що вже ні. Села тасуються - сьогодні вони українські, завтра в окупації, післязавтра їх відбили. Ніколи не знаєш, куди сунутись безпечно. Тому села ми намагаємось об'їжджати. І звітувати на кожному блок-пості. Хто куди і навіщо.
Треба забрати жінку з дитиною, - приходить повідомлення на телефон. Скидають координати. Це майже біля орочих постів. Бідолахи пройшли фільтрацію і тепер не мають чим виїхати на безпечну територію. Але це на кілька кілометрів далі від того міста куди я везу автомобіль.
На одному з блок постів я розвантажую майже увесь запас маскувальних сіток і консервів - їх заберуть пізніше. Шкода буде, якщо все це добро потрапить до орків.
Ми їдемо в майже сутінках.
Напарник жартує. Я ж не можу позбутись відчуття того, що все розсипається. Все мало бути не так. Ми вже мали передавати автомобіль, і повертатись. Але натомість трясемося в напівтемряві, поспішаючи повернутись в місто до комендантської години. Зв'язку немає. Чи правильно ми їдемо?
А потім…
Напевно ми їхали правильно. Просто все пішло не за планом. Нас не зупинили. Просто фари вихоплюють з сутінків постаті з автоматами. Спалахи пострілів розцвітають наче в уповільненій зйомці. Я бачу, як йдуть тріщини на лобовому склі, як утворюються отвори й вириваються шматки поролону з сидінь. Падаю на підлогу. Не знаю, чи встиг. Бо тіло німіє як шматок дерева. А потім гримить так, що автомобіль підкидає. Я не знаю, на що ми нарвались. Та це і не важливо. Бо свідомість гасне. Остання думка про Альбіну. І те що нас ніколи не буде.