3 Альбіна

Все так просто, що мені не віриться. Там би де ми ходили одне навколо одного місяць ми все вирішуємо за п'ять хвилин. Просто сісти й поїхати. Удвох.
У нас стільки спільних тем. Єгор дуже обтікаємо, але і цікаво розповідає чим займався останнім часом. В армію повістки не було. Спочатку хотів допомогти знайомому, придбати для їх роти автомобіль. Потім попросили ще. А тепер як конвеєр. Тільки гроші зберуть, відразу купує новий позашляховик.
- Вони там лускають, їх як насіння, - навіть усміхається. - Не встиг пригнати, а вже нову треба.
Час пролітає дуже швидко. Ось і дерев'яний будинок, який я винаймаю для нас із Владом. Навколо нього клумби та ліс. Ідеальне місце, щоб сховатись від всього світу. Сюди не долинають звуки повітряної тривоги, які вже встигли налякати сина знову в місті.
Малий заснув на задньому сидінні. Я повернула голову до Єгора, і зрозуміла, що він вивчає мій профіль. Нарешті в глибині його очей зник гостряк, яким він несвідомо всіх штрикав. Тепер там тільки сонячні промені. Мені прийшла на думку казка про Кая та Герду. Як вона розтопила йому крижаний уламок, що потрапив в око та дійшов до серця.
Це веселить.
- Чому ти посміхаєшся та загадкового? - спитав Єгор. - Щось задумала?
- Ні, - я відстебнула пасок безпеки. - Ти просто не уявляєш, як мені тут самотньо.
- Ти обов'язково маєш поїхати за кордон, - відповідає чоловік. - В країні немає жодного безпечного місця. А ти заслуговуєш жити.
- Так, ти маєш рацію.
Я вийшла з машини. Витягнула сина, який звісно відразу прокинувся. І ми зайшли в будинок.
Тепер моє житло здавалось мені ідеальним. Єгор похапцем озирався, але я бачила, що на мене він дивиться більше. Це так бентежило. Змушувало кров з шумом нестись по венах. Серце тріпотіти. Руки тремтіти. Я вся була як на голках. Але за цими новими емоціями, які я, здається не відчувала ніколи в житті всі мої тривоги відступили.Я наче скинула важкий тягар з плечей, відпустила наругу, яка сковувала мене всі ці місяці війни.
Влад притягнув лего, і Єгор сів біля нього на підлозі. Я дивилась як він схилився до мого сина, і мене всю розпирало від усвідомлення того що я хочу бачити цю картинку щодня. Не на кілька викрадених митей. А завжди! Тільки зараз усвідомила як сину треба батько. Чоловік поруч. Я була такою сильною, такою незалежною, що просто не думала про потреби своєї дитини. Коли хтось заїкався про те, що хлопчику треба батько я вважала, що це заздрість в них говорить. Але зараз подумалось, що Єгор би був ідеальним батьком.
Дурниці лізли мені в голову, як мурахи на цукор.
- Приготую вечерю, - вирішила я.
Готувати мені не подобалось. Для кого? Для себе? Завжди можна замовити в ресторані. Але в цей день все було інакше. Не мене зійшло таке натхнення, що я літала по кухні як навіжена, перевіряючи запаси в холодильнику.
- Не напружуйся, - в кухню зазирнув Єгор, поруч з ним топтався Влад.
- У мене ж гість! - показово обурилась я.
- Твій гість невибагливий, йому і бутербродів вистачить.
- Хочу пельмені! - втрутився Владик.
- Я вже картоплю запікаю, - відповіла розгублено я. - І салат.
- Бе, - скривився син.
- Ми попити прийшли, - пояснив Єгор. і усміхнувся: - Картопля це чудово.
Влад заснув як зазвичай, уплівши свою порцію вечері. Не знаю яким чином Єгору вдалося знайти з ним спільну мову, але син з'їв все, що я приготувала без звичних протестів.
Ми перемістились у вітальню, я пила вино, Єгор колотив в склянці бренді. М'яке світло розсіяно ковзало його тілом, обличчям, роблячи очі темнішими, вії довшими, а риси різкішими. Я ж зачаровано спостерігала як він бере з таці виноград, чи як прикладається губами до склянки. Він здавався мені неймовірним.
Ми говорили з ним майже увесь день. Але теми не зникали. Ніби гребля слів зібраних мною за дні життя на самоті прорвалась. Лилась повноводною рікою.
Час летів нестримно швидко. Порожнів келих. А я боялась тієї миті, коли Єгор скаже що втомився і піде спати. Цей вечір був найпрекраснішим в моєму житті. У втраченому чи у майбутньому.
- Ти втомилась? - помітивши як я вкотре зиркнула на годинник, запитав Єгор.
- Ні, - похитала головою. Як йому зізнатись що я намагаюсь зупинити час.
- Але я бачу що ти чимось засмутилась.
- Просто я думаю про те, що нас чекає, - чесно відповіла я. - Коли вона закінчиться ця війна? Чи повернусь колись додому? Що там знайду?
- Не думай, - він відставив келих на стіл. - Давай краще перейдемо до того. навіщо ми тут.
Пульс пришвидшився, коли я зустрілась з ним очима. Вкотре за вечір мене обдало окропом. Думала я про це? Напевно кожну мить цього дня я тільки про це і думала, але не сміла сподіватись. Я не з тих, хто чіпляється до чоловіків.
Мене злегка залихоманило, коли Єгор піднявся, і обійшов столик, який слугував буфером.
Він був красивим. В білій футболці, що обтягувала його торс, з сильними руками, на правій були нанесені татуювання. На лівій - червона нитка. Я дивилась на його рухи нестримного звіра, і не знала, що мені робити.
Нічого і не довелось. Він м'яко опустився перед мною на коліна і торкнувся неголеною щокою моєї ноги.
Я чекала поцілунку, чекала всього чого завгодно, але не того, що Єгорові пальці торкнуться моєї гомілки, залишать пекучий слід на шкірі, доберуться до п'яти. Дивитись на нього згори вниз було так незвично. Він завжди нависав над мною. А тепер я наче стала його володаркою. І це роздирало мене на шматки. Я торкнулась рукою його волосся.
- Що ти зібрався робити? - спитала зачаровано спостерігаючи як його руки виводять візерунки на моїх ногах.
- Те що давно хотів, - він поцілував моє коліно.
- Я теж давно щось хотіла зробити! - спробувала пожартувати я. Мені було ніяково і водночас так приємно, що я втрачала голову.
- Ставай в чергу…