2 Єгор

Перед мною найцікавіша жінка з усіх що я знав. Кожна розмова з нею - задоволення. Старша. Недосяжна. Завжди була такою - як край веселки. Ти ніби бачиш його, але скільки не йтимеш, не знайдеш. Вислизне з рук, наче ніколи й не була поруч. Але зараз ніби щось змінилось. Я бачу її погляд, збентежений, наляканий. Кудись поділась звична впевненість в собі. Проте чому я дивуюсь? Нас всіх перемололо, і ще меле. Жернова тільки запустили. Не хочу, щоб вона зламалась між ними. Навпаки. Я хочу бачити її такою як раніше - неймовірною, енергійною, життєрадісною.
Поруч з нею мене охоплюють дивні відчуття. Я ніби отримую ковток води в спеку. Я сам стаю старшим, серйознішим. Я хочу її захистити, і водночас здається це вона захищає мене.
Зустріти її тут було не дивно, але неочікувано. Коли ходиш по лезу стаєш дуже забобонним. В цій зустрічі я вбачаю для себе добре знамення. Наче доля дає мені знак, що мої проблеми ще можна розплутати. Що все ще обійдеться.
Я замовив стейк. Альбіна в'яло колупається в салаті, позиркуючи на сина. Але більше дивиться на мене. Так, як дивилась би дівчина років вісімнадцяти, що вперше побачила зблизька суперзірку.
Все моє тіло вібрує від цього погляду. Мені дах зносить від того, як вона змінилась. Війна зняла маски? Зчухрала лушпиння з емоцій.
Я не витримую і беру Альбіну за руку. Стискаю її холодні навіть в спеку пальці. Перший наш дотик за три роки знайомства. Вона підводить на мене сполоханий погляд карих очей. Але руку не прибирає. В очах німе питання. Наче вона боїться висловити те, що її зараз обурює. А мені просто приємно тримати її маленьку долоньку. Жінка-дівчинка, яку я довго шукав.
Десь посередині грудей між серцем і шлунком збирається згусток болі. Як же мені хочеться залишитись біля неї. І як не хочеться навалювати на її тендітні плечі свої проблеми.
Прибирав руку, і перемкнув увагу на стейк.
Чортова війна. Ріжу м'ясо з такою люттю, наче перед мною якийсь орк. Ненавиджу все! Ту пастку в яку себе загнав. Ту брехню, яку навколо мене сплели інші. Хочеться спростити все до відстані польоту снаряда. Щоб між мною і ворогом залишилась тільки стометрівка ненависті.
- Ти був біля Синевиру? - спитала тим часом Альбіна, переставши роздивлятися свою руку.
- Ні, - похитав головою.
- А хочеш подивитись? - трішки з тривогою закидає вона вудку. - Я живу там майже поруч. Тобі чекати машину цілу добу. Можемо поїхати разом, до озера…
Я вагаюсь лише кілька митей. Мені треба Альбіна. Треба до судом. Отак воно в житті буває. Бігав, їздив, чимось займався. Але поки не зустрів її навіть не підозрював як сильно я її потребую. А тепер один дотик, один погляд - і мене замкнуло на ній.
Я не буду їй нічого розповідати. Не обмовлюсь і словом про той вантаж, що на мене звалили. Ми просто уявимо що війни не існує. Не існує місяців ракетних обстрілів, не існує тисяч смертей. Ми будемо зараз і тут. Двоє загублених в лісі.
- Звучить дуже заманливо, - я відклав виделку. - Озеро і ти.
Альбіна усміхнулась. Очі дивились втомлено, але губ торкнула справжня щира посмішка. Не знаю, кому з нас кортіло опинитись в тій глушині більше. Це нове відкриття для мене - я можу її читати. Раніше вона була загадково-холодною. Жодна емоція незрозуміла за її глянцевим фасадом бізнесвумен. А зараз стала такою близькою. Неймовірно принадною.
- То ти поїдеш? Згадаємо старі часи. Мені так не вистачає спілкування…
- Теревені про види мастил до ранку? - я засміявся.
- Можна про присадки і їх вплив на бензонасос, - вона теж усміхається.
- Заради цього варто виїхати за місто, - погодився я.
В її очах спалахують іскри, наче дорогоцінний камінчик освітили лампою.
А я подумав про те, що тепер у мене буде власний маяк. Орієнтир, до якого я маю повернутись коли все скінчиться.