19 Альбіна

Новий день приносить купу клопотів. Вадим дуже незадоволений, за сніданком сидить похмурий, а я ледве стримую нудоту, бо навіть перебитий м'ятною жуйкою, я відчуваю від нього перегар. Схоже вечір чоловік провів в компанії пляшки.
- Знайшла квартиру? - питає, нарізаючи різкими рухами омлет.
- Так, - відповідаю я коротко. Бо багато сил уходить на боротьбу з токсикозом. - Зараз відведу малого в садок, і поїду укладати договір оренди.
- Допомога потрібна?
- Ні.
- Впевнена? Хто тобі перекладе з литовської? Може там в умовах буде оплата натурою, - Вадим похмуро усміхається.
- Не смішно, - я хитаю голою. Відпиваю не солодкого чаю.- Думаю моя натура мало кого цікавить.
- Я б сказав. що ти помиляєшся, але тобі ж мої компліменти не цікаві, - відповідає чоловік.
Я задумуюсь над його словами. Ні, не над цією образою, яка визріває з ображеної чоловічої гордості. А про те, що було б справді непогано показати договір комусь, хто знає мову. Не те щоб я не довіряла власнику квартири. Але про всяк випадок.
Тому після сніданку, зібравши Владика в садок, я телефоную єдиній людині яку знаю - Інессі.
Можна було б набрати Єгора. Напевно він би не відмовився допомогти. Але я боюсь дивитись йому в очі. Бо зізнання так і крутиться на язиці. І моя нестриманість ні до чого хорошого не призведе. Я впевнена, що сама розберусь з вагітністю.
Тож телефоную жінці, і вона справді погоджується приїхати до муніципалітету. Відчуваю полегшення.
Сама процедура не займає багато часу. Інесса читає договір під трішки насмішливим поглядом Атанаса, якого забавляє моя недовіра. Ну добре, що хоч не образився.
Після того як знайома повідомляє що в договорі все гаразд, ми його підписуємо, я передаю гроші й отримую ключі від квартири.
- Давай підвезу тебе до нового житла, - пропонує жінка.
- Я б воліла спочатку поїсти, - зізнаюсь я. Після зіпсованого сніданку відчуваю прилив апетиту. Цьому напевно сприяє і те полегшення, що я відчула нарешті винайнявши власне житло.
- У моєї знайомої недалеко чудове кафе! - пригадує Інесса. - Поїхали познайомлю вас. У неї просто неймовірні цепеліни, ти вже пробувала як їх у нас готують?
- Тільки чула, - я справді пригадую, що ця страва дуже популярна в Литві.
- О, тоді ти будеш в захваті!
Я мовчу про те, що перебуваю в такому стані, що уявлення не маю від чого я буду в захваті, а що викличе стійку відразу.
Ми їдемо вузькими вуличками до невеличкого закладу. Затишне, ітрадиційно прикрашене квітами місце. Там Інесса впевнено замовляє дві порції цепелінів, а я на додачу м'ятний холодний чай.
Жінка ненав'язливо розпитує про квартиру. Що там є, чого немає. Так, я добре пам'ятаю, що сама толком не знаю, що саме мені знадобиться в новому житті.
Але думка, що моє життя стало саме новим мене приводить в смуток. Я не прохала нового. Поверніть мені моє старе. Мою майстерню, клієнтів, придурків постачальників, базік підлеглих. Поверніть мені той спокій який я мала, хоч і вважала що крутюсь як муха в окропі.
Я не хочу нових вражень, не хочу Європи. Я хочу бути вдома. У своєму ліжку, зі своєю чашкою і своїми рушниками.
Нам приносять цепеліни - варені картопляні зрази з м'ясною начинкою. Вони политі соусом. Я куштую, і мені подобається. Але здається чогось не вистачає. Навіть не задумуючись я кличу офіціантку і прошу принести діжонську гірчицю. І лише густо намазавши шматочок зраза соусом блаженно усміхаюсь.
- Альбін, ти хочеш сказати це смачно? - Інесса усміхається.
А мені раптом нестерпно хочеться пояснити їй чому це смачно. Чому я тягну до себе соусницю, і дістаю гірчицю ложкою. Бо моє тіло більше мені не належить. Воно вимагає якихось дивних страв, тому що там в середині мене росте дитина.
- Напевно не смачно, - відповідаю я.
Мені треба розділити тягар знання хоч з кимось. Треба. Бо інакше я лусну від цієї відповідальності. Уявлення не мала, що колись буде так важко те, що у мене немає подруг. Хай би вони були в Україні, хай би роз'їхалися по світу, але завжди можна було б зателефонувати і пожалітись. Але мені нема кому сказати головне.
- Я вагітна, - рівно кажу, і бачу як обличчя Інесси спочатку витягується в подиві, а потім розпливається в посмішці.
- Вітаю! - вона радіє. Так ніби це вона вагітна, а не я. Я вже шкодую, що ляпнула їй щось. Ну що мені заважало просто жувати?
- Дякую, - відповідаю. - По правді сказати, я ще не знаю, чи залишу дитину.
- Ти здуріла? - вона відсовує власну тарілку. І несподівано бере мене за руку. - Альбін, я розумію, ти зараз біженка й у тебе багато проблем. Але благаю не роби помилок. Не роби того, про що будеш жалкувати все життя далі.
- Ти зараз кажеш не про мене…
- Так! Я кажу про себе, але тільки, тому що я це пройшла, і ти можеш подивитись на мене і побачити до чого призвело те вбивство! Вадим чудовий батько…
- Це не його дитина, - одна відвертість тягне іншу. Я почуваюсь ніяково, наче оголююсь перед сторонньою людиною, і водночас мені реально легше.
- А чия? Ти маєш поговорити з батьком…
- Він… він загинув в Україні, - на очі навертаються непрошені сльози. Скочуються гарячими струмками по щоках. Я майже вірю в це. Той Єгор якого я знала він справді помер. А цей новий такий же незрозумілий які моє нове життя.
- Все одно це ваша дитина, пам'ять про нього, - Інесса встає, і обіймає мене ззаду. - Поплач. Альбін, тобі стане легше.
Сльози не приносять жодного полегшення. Більшою мірою тому, що я почувався дуже ніяково, демонструючи відвертість перед чужою людиною. Ще більше мене змушує затискатись бажання Інесси обіймати мене. Я не звикла до тісних фізичних контактів з кимось окрім сина.
Тому я швидко заспокоюсь, дякую на запевнення жінки що вона готова мені надати будь-яку підтримку. І втикають у свою тарілку, все для того, щоб уникнути подальшої розмови. Жую, не відчуваючи смаку картопляника.
Інесса теж тактовно замовкає. Ловлю на собі її погляд сповнений розчулення. Немов мати на мене дивиться і прямо пишається апетитом улюбленої вагітної донечки.
Пригадую, що коли я була вагітною Владиком, то я обставина нікого не переймала.
Після обіду Інесса везе мене в мою нову квартиру. Разом ми обходимо мої нові володіння, і жінка з професійним поглядом звертає увагу на ті речі, які я не врахувала.
- Поїдемо, тут недалеко є чудовий магазин дрібничок, - вирішує Інесса за нас обох. - Думаю тобі не завадить кілька гарних милих речей, які даруватимуть радість.
- Та у квартирі все є, - я знизую плечима. - Хіба що праску треба буде купити. І нову постіль.
Насправді витрачати гроші я не дуже поспішаю. Хто знає скільки я ще буду безробітна. Але Інеса не терпить заперечень, і вже за двадцять хвилин ми заходимо в магазин, де у мене прямо розбігаються очі.
Я підозрюю жінка умисно мене привела саме сюди. Адже більша частина магазину - дитячий одяг. Тут є все, про що тільки може мріяти мама стильного малюка.
Я завмираю, мимоволі погладжуючи живіт. Дівчачі речі такі красиві. Що хочеться купити їх всі - сукні з блискітками, шифонові спіднички, майки, футболочки. І все таке яскраве, красиве, і з натуральної тканини. Хоч у мене і немає кому всього цього носити, але я на підсвідомому рівні вже хочу мати принцеску, яка все це одягне.
- Ти тільки глянь, - Інесса тягне мене до стійок з “чоловічками” для немовлят. - Кого ти хочеш? Хлопчика чи дівчинку?
- Я не задумувалась, - чесно відповідаю я.
Для мене те, що поселилось в мені ще безлике. Просто дитина. Я не хочу думати про її стать. Не хочу думати наскільки сильно вона буде схожа на Єгора.
- Куплю краще Владику кілька футболок, - кажу я, змушуючи себе відірвати погляд від комбінезончиків.
У відділі для хлопчиків спокійніше. Коли ми кілька днів тому купували малому одяг, я якось не звертала увагу на товари для немовлят. Напевно тому, що свою вагітність я ще на той момент не осягнула. Не думала про це.
Після того як в кошик полетіло кілька одежин для сина, я нарешті йду до товарів для дому. Тут теж велетенський вибір. Купую я тільки постіль і пару рушників. Хоч і хотілось би скупити все.
Потім пригадую про посуд, беру ще тарілок.
З магазину одягу ми йдемо в супермаркет. Де я купую собі невеликий запас їжі. Я б певно цього не робила, але Інесса невгамовна. Її турбує все - мій раціон, мій настрій.
З пакетами речей повертаємось у квартиру. Я хочу зробити прибирання, але Інесса лається, і комусь телефонує. коротка розмова на литовській, з якої я нічого не зрозуміла. І я вже сидю на кухні, поки жінка споліскує чашки, гріє чай і майструє нам бутерброди.
- Мені здається ти перегинаєш палицю, - не витримую я. - Я доросла жінка, не варто опікати мене як дівчинку.
- Альбін, не ображайся, я лише хочу допомогти, - Інесса роззброює мене своєю турботою. І хоч її занадто багато, та я вирішую не сперечатись. Іноді настають випадки, коли допомога більше потрібна тому, хто її надає, ніж тому хто приймає. Тому я пю чай, хоч у квартирі досить тепло для чаювання, жую бутерброд і слухаю Інессу про те, що на важку роботу мені категорично заборонено йти.
І поки ми полуднуємо, приїздить подруга Інесси - Егле. Вона одного віку з Інесою, але невисока, трішки пухкенька. Погано говорить на інших мовах, її акцент яскраво виражений, а слова іноді переставляються місцями в реченні. Тож розмова не клеїться. Та і як виявилось приїхала Елге не просто так.
Разом з Інесою вони стають до прибирання.
Я намагаюсь їм якось допомогти. Зрештою ця опіка аж занадто мене дратує. Та Інесса обурюється, що мені не можна дихати хімією. І я змиряюсь, перебравши на себе простішу роботу по сортуванню наявного посуду в шафках.
А ще мене бентежить, що до вечора про моє делікатне становище буде знати вся Клайпеда. Вадим з Єгором в тому числі. Хочеться надавати собі ляпасів за нестриманість. І якщо думка Вадима мене мало турбує, то реакція Єгора… Ага того самого, про якого я вже сказала жінкам що він загинув. Відчуваю себе ще і брехухою до всього. Тож коли настає час їхати забирати Владика з садочка я видихаю з полегшенням. І відводжу Інессу в бік. та дуже прошу не розповідати її чоловіку про мій секрет.
- О, люба не турбуйся, я розумію, що Вадим може ревнувати, тому вирішуйте це питання самі у своїй сім'ї, - запевняє мене Інесса. Мені відразу стає легше.