18 Альбіна

Я відчуваю себе однією ногою над прірвою. Лиш маленький поштовх і я зірвусь туди. В безодню, з якої нема вороття.
Стук у двері стався як вибух. Я підстрибую на місці, хапаючись за серце.
І виходжу з ванної. Намагаюсь розігнати павутиння сумних думок.
відчиняю двері й потрапляю в задушливі обійми.
- Альбіно! - Вадим безцеремонно згрібає мене в оберемок. - З тобою все гаразд?
- Так! - упираюсь долонями в його груди. - Припини!
- Ти не уявляєш, як я хвилювався! - продовжує він, бурмотіти кудись в моє волосся. - Чому ви одразу не повідомили що автомобіль зламався? Я б щось придумав і тобі б не довелось ночувати бозна-де.
- Все було терпимо, - відповідаю я. - Твій товариш чемна людина, він нас погодував і…
… і знову звабив мене, а потім розтоптав моє серце. Я ледве стримую нові сльози, які накочуються на очі.
- Альбіно! Щось сталось? - Вадим зазирає мені в обличчя. - Він тебе образив? Приставав до тебе?
- НІ! - брешу не зморгнувши оком.
- Але ти засмучена.
- Та все гаразд, - я зітхаю, і намагаюсь опанувати себе. Тільки сцени ревнощів мені не вистачало.
- Точно? А це що? - він зазирає у широкий виріз футболки, і тицяє пальцем у крихітний синець на ключиці.
Мене охоплює жар. Я пам'ятаю звідкіля ця відмітка. Як Єгор притискався губами до моєї шиї і ямочки між ключицями, вів стежку з поцілунків по кістці. Це було ніжно до мурах.
- Господи, я просто десь ударилась! - роздратовано відповідаю Вадиму. - З чого взагалі ці допити?
Бачу як очі у Вадима стають цупкими й жорсткими. Він знову тягнеться до мене.
- Альбіно, запам'ятай, - тримає лещатами мою долоню. - Я страшенно не люблю коли посягають на моє. Так що було в цього мажора на дачі? Він ліз до тебе?
- Я сказала, що ні! Припини! - вириваю свою руку і відходжу до вікна.
- Тато! - Владик нарешті відлипає від телефону. Зістрибує з ліжка і несеться до Вадима.
Градус емоцій в кімнаті відразу знижується. Вадим хапає сина на руки, кружляє і щось шепоче на вухо.
- Мама спала зі мною, - відповідає простодушно дитина.
Мій пульс пришвидшується від обурення.
- Вадиме! Не смій мене контролювати! - строго кажу я.
- А хто контролює? Я довірив цьому негіднику найдорожче - свою дитину і тебе. А він не впорався з дорогою довжиною в тридцять кілометрів! - Вадим лоскоче Владика. Але дивиться на мене. Злим, темним поглядом. - Ти впевнена що він не підлаштував ту подію?
- Повір, відрізнити спущене колесо від надутого я спроможна! - відповідаю чоловіку.
Але сумніви з'являються відразу. Як усе було зручно влаштовано. І колесо лопнуло, і хатинка виявилась неподалік. І світло зникло. А що як Єгор все підлаштував навмисно щоб залишитись зі мною наодинці? От тільки навіщо це йому було, якщо зранку він дав чітко зрозуміти, що я йому не потрібна?
- І він все так само тобі не подобається? - уточнює Вадим.
- Навіть більше, - щиро для різноманіття відповідаю я.
- Я їсти щось хочу, - жалібно пищить син.
- Ви що не снідали? - я мотаю головою. Син красномовніший.
- Там була така каша, бе, як слиз якась. 
- Ігор навіть не спромігся вас погодувати? - обурюється Вадим. - Я був кращої думки про нього. Ходімо. Бо вже обід скоро.
Владика чоловік несе на руках. Син щасливий. Щось щебече до чоловіка і обіймає його потужну шию своїми тоними ручками. Я плетусь позаду. Не знаю як реагувати на спалах емоцій від Вадима. Невже він ревнує? Мене це дратує і лякає.
Тру зап'ястя де бовтається червона нитка від Єгора, і залишились відмітини від Вадимових пальців.
Так не має бути. Я йому нічого не обіцяла. Треба розставити крапки. Треба негайно відшукати собі окреме житло. Я не хочу, щоб Вадим контролював моє життя.
В ресторані порожньо. Їсти у вихідний поза домом в литовців очевидно не модно. Ми замовляємо собі кілька страв. Я пригадую про смажену картоплю. і питаю чи є вона в меню. Офіціант пропонує картоплю-фрі.
Розчарування. Я замовляю суп і пельмені. Пельмені просто обожнює Владик. Вадим більш вибагливий - замовляє купу м'яса.
Певний час ми їмо мовчки. А потім чоловік заводить розмову.
- Можеш мене привітати, все складається найкращим чином. Скоро підуть перші поставки в Україну.
- Що саме? - заради ввічливості питаю я.
- Та різне. Поки мийні засоби, порошки, шампуні.
- Ти ж казав, що хочеш займатись запчастинами.
- Це потребує більше часу ніж я думав. А партія “хімії” підвернулась неочікувано.
- Добре, - киваю я. Насправді мені абсолютно все одно чим займатиметься чоловік. - Я хочу винаймати квартиру, - трішки подумавши оголошую свої плани я.
- Зачекай, - Вадим несподівано бере мене за руку. Його долоня тепла і цього разу м'яка. Але в мені щось стискається, протестуючи. - Я планую зняти нам будинок.
- Я не хочу жити з тобою, - відповідаю і висмикую свою руку від нього.
- Впевнена? - знову бачу як люто звужуються його зіниці.

- Так, - абсолютно твердо відповідаю я. - Я обіцяла дати тобі шанс, але не говорила що ми житимемо в одному будинку.
- Чому? - Вадим зітхає і відпускає мою руку. - Так у мене було б набагато більше шансів! Та ти б здалась, якби спробувала який омлет я вмію готувати!
Я мимо волі усміхаюсь. Чоловік опанував емоції. Схоже дарма я насторожилась, він просто дратується що я ще не впала до його ніг.
- Тобі ніщо не завадить прийти в гості й принести з собою яйця, - грайливо відповідаю я. І уточнюю. - Для омлету.
- Напевно так і буде, - Вадим опускає голову до тарілки, їсть певний час. Потім питає: - Ти напевно вже все розпланувала? Що збираєшся робити?
- Та нічого я не планувала особливо, - я трішки ніяковію.
- Альбін, я навіть подумати не міг, що ти настільки замкнута, - звучить як докір. - Я ж хочу тільки добра.
- Ну я справді ще не знаю що робити. Винайму житло, знайду роботу…
- Навіщо тобі робота? У тебе є я!
- Не ображайся, але я не можу жити чужим коштом.
- Ми не чужі, - чоловік виразно дивиться на сина.
- Я не можу сидіти без діла.
- Подумай, яка робота тут тобі світить? Прибирати туалети? - він знову стає жорстким. Топчеться по мозолю - я вже і сама думала про те, що знайти пристойну роботу навряд чи зможу, не знаючи мову і місцеві закони.
- Розберусь, - вперто відповідаю я, і теж зосереджуюсь на їжі.
Після пізнього сніданку я не відкладаючи на довго, займаюсь пошуками житла. Передивляюсь оголошення на місцевому сайті. І відразу розчаровуюсь. Ціни в Клайпеді не низькі. Тисячу євро за трикімнатну квартиру я віддавати не готова. Доводиться знижувати апетити і дивитись квартирки трохи менше.
Жити в однокімнатній я б не хотіла. Я звикла до особистого простору. І сину треба окрема кімната.
Зрештою зважуюсь зателефонувати за кількома номерами щодо двокімнатних. Впадаю в ступор, коли зі мною починають говорити литовською. Пускаюсь в пояснення що я з України. І наштовхуюсь на відмову.
і так оголошення за оголошенням. Мене охоплює розчарування. І навіть виникає крамольна думка довіритись знову Вадиму. В нього все чомусь виходить набагато краще, ніж у мене. Та і напевно грошей чоловік має значно більше ніж я. Я свої заощадження бездарно витратила ще на Закарпатті.
Тепер шкодую, що так необережно розпорядилася грошима. А ще шкодую, що ані забрала з собою автомобіль, ні продала його. Зараз би могла б придбати нову автівку, і мала б гроші на житло.
Нарешті знаходжу тих, хто погоджується зустрітись завтра і показати квартиру.
Владаю Владика спати. І засинаю сама. Тепер мене вже не дивує моя сонливість. У вагітних таке трапляється.
Наступного ранку веду малого в садок знайомитись з новою групою. А залишившись сама вирішую, що треба записатись до лікаря. Але рука не підіймається. Чомусь приймати рішення щодо дитини дуже страшно. Тому даю собі час подумати ще.
Натомість передивляюсь вакансії. Проте телефонувати не поспішаю. Просто прицінююсь до місцевих зарплат, щоб зрозуміти, чи вистачить мені запропонованого для оплати квартири.
День мені здається абсолютно порожнім і нецікавим. Схоже Інесса мала рацію - робота мені буде необхідна вже тільки для того, щоб не знудьгуватись і не почати депресувати.
Думки перестрибують знову на вагітність. А що я робитиму, коли піду в декрет? За що буду жити? Чим годуватиму двох дітей?
“Дурненька, - каже мені внутрішній голос. - До того часу поки ти народиш війна скінчиться, і ти повернешся додому”.
Я жену від себе картинки материнства. Манюсінькі одежки, пінетки, носочки, яскраві брязкальця, і солодкий запах немовляти. Але на очі навертаються сльози.
По всьому виходить, що без другої дитини мені буде значно легше. Проте так само я розумію, що рішення позбутись вагітності буде значно важчим, ніж я собі можу уявити. Бо більша частина мене вже хоче узяти дитину на руки й поцілувати маленьку щічку.
Я довго сиджу на набережній, намагаючись зібрати себе до купи. Але від того тільки гірше.
Потім йду на заплановану зустріч. Господар немолодий литовець, увесь заклопотаний, метушливий.
Дивлюсь квартиру. Невелика, але затишна, вона складається з двох суміжних кімнат. Третій поверх, наявний балкон, прикрашений квітами, ванна з сучасною сантехнікою, кухня з усім необхідним. Навіть трішки посуду є.
- Привезу постіль, і чайник, - обіцяє господар. - У вас же напевно нічого немає.
Мене вражає його турбота. Я навіть сама ще не думаю, як багато мені треба придбати, починаючи життя з чистого аркуша. А чоловік пропонує ще якусь допомогу, раптом треба щось перевезти. Від цього я відмовлюсь, не бажаючи навантажувати чужу людину.
Я погоджуюсь на запропоновану ціну, і ми домовляємося про те, що наступного дня підпишемо договір оренди.