16 Єгор

Натиснути тільки трішки. Стиснути в обіймах і цілувати до нестями. Але хто знає як Альбіна себе поведе відчувши мій напір. А мені навіть така близькість яка є потрібна. Хоч її й мало. Та підозрюю мені скільки не давай цієї жінки - мало буде завжди. Вона потрібна мені вся. Мій якір і маяк.
Альбіна важко втягує повітря. Груди здіймаються, торкаючись мене. Ще ідеальніші ніж я пам'ятаю. І шкіра - вершки лиш трішки позолочені засмагою. Їх би ніжити й пестити поцілунками, як вишуканий десерт.
Я мрію, щоб вона здалась. Щоб піддалась на провокацію.
Бо здається ще мить і я лусну від того, що можу взяти та не можу одночасно.
Але я боюсь того що буде далі. Бо мені треба буде знову зробити їй боляче. Тому я тягну мить. Розтягую це задоволення і хочу, щоб ніч ніколи не закінчувалась.
Гладжу долонею вигин спини, торкаюсь губами щоки, проводжу пальцями по волоссю. Вона обов'язково буде моєю. Тільки нам треба зачекати. Не так і багато.
Але всі розумні доводи тонуть в хіті, що розливається золоченою ртуттю в венах. І пульс б'ється десь там, на нервових закінченнях. Я не можу відпустити Альбіну просто так до Вадима. Не можу дозволити йому називати цю жінку своєю. Цей мерзотник не вартий навіть нігтика на її мізинці.
Я хочу її затаврувати, помітити собою, перш ніж вона знову поїде в Клайпеду. Я егоїст. Я вже казав.
І варто їй безсило вхопитись за мої плечі, як я розумію - все. Запобіжники мої перегоріли. Я цілую її по справжньому. Вриваюсь в її рот, стискаю долонями тонку талію і притискаю Альбіну до себе ближче. Так тісно, щоб вона відчувала собою все, те що робить з моїм тілом.
Хрясь!
Здається що небо впало. Здається що сталось те, чого не могло бути.
Нутрощі підкидає і перевертає в невагомості дикого страху. Не за себе. Світло над нами згасає.
Я відсторонюю Альбіну і кілька секунд напружено слухаю холодну тишу. Це ж не міг бути вибух. Тільки не тут в Литві.
- Єгоре? - вона шепоче мені на вухо, і голос у неї тремтить. - Щось стукнуло?
- Вибило пробки, - кажу я. Мозок опрацьовує звук, який був не таки голосним як мені здалось спочатку.
За вікнами шумить негода. В нутрощах тремтить все як холодець. І так само холодно кінчикам пальців. Темрява тисне багровим туманом невідомості. Хто ховається в розливах чорнильних тіней? По хребту пробігається розряд холодних голок.
Від минулого не втекти. Особливо якщо твоє минуле - смерть.
- Тобі краще піти до сина, - кажу, несвідомо стискючи сильніше вузьку долоню Альбіни. - А я перевірю, що з електрикою.
Я підсвічую їй телефоном, поки Альбіна підіймається в кімнату на горі.
Владик спить, закутаний в ковдру, і не підозрює про небезпеки, що чатують вночі. Мені стає невимовно соромно, за те, що втягнув Алю і її сина в цю гру.
Переконуюсь, що жінка лягла на ліжко. І тільки тоді виходжу з кімнати.
Іду до коробки, де напевно вибило пробки. Страх поволі відпускає, розтискає свої крижані кігті. Навіть смішно стає, що так відреагував. Ніхто не знає, про цей будинок. Ніхто не знає, куди я привіз Альбіну…
Чи знає? Я беру забутий нею на поличці телефон і гортаю налаштування. Зі злістю вимикаю геолокацію, яка передається прямо на Вадимовий акаунт. Навіть не подумав, що Аля настільки дурна, раз дозволила Вадиму відстежувати себе в режимі реального часу.
І я теж молодець. Мізкипотекли, як віск, тільки її побачив.
Я не поспішаю вмикати світло. Зараз я вже не боюсь темряви. Зараз темрява - мій союзник. Дістаю з комірчини довгий шматок картону. І виходжу з ним на ґанок. Картон миттю намокає. Напевно я виглядав би з боку дуже придуркувато. Здоровий чоловік, який намагається сховатись за мокрою коробкою з-під телевізора.
Але картонка зберігає температуру навколишнього середовища. І якщо вороги мене знайшли й використовують тепловізор, то зараз я для них невидимий.
Я обходжу будинок, перевіряю автомобіль, прикритий від сторонніх очей маскувальною сіткою.
І тільки переконавшись, що біля будинку немає сторонніх, я повертаюсь в приміщення. Там тихо.
Сідаю біля пічки, де ще тліє жар, підкурюю, намагаючись зігрітись від печі, і заспокоїти розхитані нерви. Потім теж дістаю з сумки теплик, і знову виходжу на вулицю. Звісно я не бачу нічого підозрілого в навколишніх кущах.
Але тільки після цього я починаю відчувати себе спокійніше. Спокійніше настільки, щоб знову повернутись в будинок, знову закурити й привалитись до теплого боку печі. Не буває таких збігів! Спочатку колесо спустило, а потім світло вибило. Але шум дощу і тріск вогню в пічці ніби сміються над мною. Ти дарма перелякався Єгор. Ніхто тобою не цікавиться. Ти витратив вечір на блукання під зливою, замість того, щоб кохатись з Алею.
Коли я підіймаюся на другий поверх там тихо. Аля спить, пригорнувши до себе сина. Я лягаю поруч, зариваюсь носом в її волосся. А потім не витримую, і кладу руку жінці на талію. Підтягую її до себе, і заплющую очі.