14 Єгор

Авжеж дарма я привіз Альбіну в Клайпеду. Точно дарма. Корю себе за цю слабкість. Треба було триматись від неї далі. Ще далі. Але ж, чорт забирай як воно все кайфово - навіть бути просто поруч в одному приміщенні. Навіть просто дивитись на неї - таку близьку і недосяжну.
Я бісів егоїст, якого ще треба пошукати. Вона п'є чай, а я дивлюсь на неї й мене розриває на шматки. Від бажання розповісти все, від необхідності заслужити її прощення. І від страху. Чим більше вона знатиме, тим вищі шанси що її ліквідують. По справжньому. Дарма я тримаю її так близько, наражаючи на небезпеку.
По хорошому треба було б щоб Альбіна була десь далеко, допоки операція не скінчиться.
Але я ледве витримав без неї місць. Постійно думав, як воно їй знати що я мертвий? Моя крихітка і так наробила дурниць, зв'язавшись з цим Вадимом. Що було б якби я не контролював їх спілкування?
Від думки, що Пустовіт міг затягнути Альбіну в ліжко, знову, між іншим, мене скручують ревнощі.
Зараз я ніби зайняв Вадима на певний час, він відволічеться від Алі. Але чи надовго?
Настільки ж складно все.
Альбіна щось розповідає про те, що нас немає. Я тільки коротко усміхаюсь і не сперечаюсь. Вона ще не знає, що мить коли нас могло б не бути вже минула. От тоді, коли я лежав в розстріляній автівці й спливав кров'ю, тоді я вже було вирішив, що всьому кінець.
Але я живий і значить нічого не втрачено. Значить ще є шанс зробити саме так, як я хочу. Цього разу все буде йти за планом.
Я вже не такий самовпевнений і тому план у мене не один.
Допиваю свій чай, і йду рипучими сходами на гору. Цей будинок я купив років з десять тому. Ніхто про нього не знає - авжеж купувалось на підставного власника. Я рідко користуюсь такими сховками кілька разів поспіль. Міг би і не використовувати його сьогодні - на спущеній шині доїхати до якоїсь автозаправки було цілком можливим, а звідти викликати евакуатор і повернутись в місто.
Але я злякався. Колесо не мало б лопнути. І траса слизька і мокра, майже порожня, і кожен метр асфальту мені здається небезпечним, ніби відкритий простір може прострілювати снайпер.
Та і просто в решті решт - у своєму сховку я маю можливість провести цілий вечір поруч з Алею. Хто знає, чи вдасться мені знову викроїти стільки часу на неї.
Мені треба бути біля неї. Вона ніби потужний генератор, який заряджає мене енергією.
Я розстеляю ліжко, щоб з нього вивітрилась сирість. В будинку який давно не опалювали тільки чудом не завелась пліснява. Повертаюсь на перший поверх. В шафі запаси продуктів, що довго зберігаються. Перебираю пакунки.
Альбіна мечеться по кімнаті, роздивляється якісь старі журнали, що я використовував для розпалення пічки. Красива, рожева від тепла, з вологим волоссям, розкинутим поверх мого светра - одяг я сюди колись завіз умисно старий, щоб можна швидко переодягнутись в щось непримітне.
Влад отримав мультики і сидить, клює носом над телефоном. Хлопчик не спав вдень і очевидно сильно втомився.
Я гримлю каструлями, намагаючись підібрати потрібну за розміром серед старого, ще радянських часів, добра.
- Давай я! - рішуче йде до мене Альбіна. Вихоплює з моїх рук каструлю, усміхаюсь, і замість того, щоб сперечатись кладу руки пообабіч жінки на стіл. Між нами долоня відстані - я не збираюсь її порушувати. Просто подобається відчувати цю близькість, триматись на волосині від прірви.
Альбіна сердиться. Зіниці стають великими, так що ледве не всю райдужку поглинають, акуратні ніздрі тріпотять, груди здіймаються, ледве не торкаючись мене. Голову дурманить її запах.
- Так і стоятимеш? - шипить вона. - Здається я вже все сказала.
- А я все почув, - погоджуюсь я.
І цілую її. Цілувати губи з ягідними присмаком неймовірно. Її стільки не цілуй все мало, а я вже казав, що я егоїст. Тому не зміг втриматись. Альбіна кладе руку мені на груди, але не відштовхує. А тихенько стогне, ніби змиряючись з тим, що відбувається.
Не знаю, скільки тривав поцілунок - все одно мені було мало. Але я почув як за спиною скрипнув стільчик, напевно заворушився Владик, що сидів до нас спиною. Тому пересилив себе і відпустив Алю.
Дихати важко, груди розпирає від нестачі кисню. І взагалі мене всього розпирає від того, що не можу дістати продовження.
Але я нагадую собі, що не маю права квапитись. Що навіть цілувати Алю не мав права. Тому розвертаюсь і вибігаю з будинку під дощ, щоб вистудив гарячу голову.
Ну і за одно перевірити, чи немає гостей. На душі тривожно. Весело і тривожно. Ніби шампанські бульбашки в крові грають.
Знову треба бути обережним і відвести від Альбіни підозри.