13 Альбіна

Я нервую і не знаходжу собі місця. Пробую знайти вихід - але не вдається. Під автовокзалом мають бути таксисти. Та на вулиці до всього почалась гроза, і виходити під зливу шукати їх я не хочу. Залишити ж Владика самого я собі дозволити не можу. Мені знову страшно відпускати сина від себе.
Беру телефон, але той сідає, тому я не можу скористатись якимось мобільним додатком.
Так і сиджу на пластиковому стільчику обіймаючи сина. Про що ми будемо говорити з Єгором? Навіщо він зірвався? Думка що він готовий відкласти всі справи і виїхати в інше місто аби мене порятувати викликає цілі табуни мурах на тілі.
Що Єгор в залі очікування я дізнаюсь інтуїтивно. Просто серце раптом заходиться в шаленому ритмі. Підіймаю голову і бачу його. Теж мокрого, знервованого. Різкі риси обличчя видають його переживання. Він сканує поглядом залу, і безпомилково знаходить мене.
Мені не вистачає повітря. А серце б'ється так гулко, що здається чоловік чує мене в іншому кутку залу.
- Альбін! Ти не береш слухавку, я вже не знав що думати! - він наближається й окидає поглядом мене і сина.
- Телефон сів, - відповідаю я.
Жадібно роздивляюсь його обличчя, таке самовпевнене. І неймовірно красиве. Тіло, обліплене мокрою сорочкою. Руки аж тягнуться обійняти його. Ледве не стогну вголос від цього. Не можна. Він тепер не мій. У нього напевно навіть є та білобриса європейка, страшна як смертний гріх.
- Ти вся мокра, - зітхає Єгор. - Захворієте. Ходімо вже в машину.
- Ти теж мокрий…
- Мені то що, - він усміхається, змушуючи мене забути як дихати. Аж поки легені не починають горіти від нестачі кисню.
Єгор бере Владика на руки, той тремтить від холоду. Ми вибігаємо під зливу і короткою перебіжкою добираємось до припаркованого майже біля входу чорного позашляховика.
Єгор саджає Владика на заднє сидіння і розгортає плед.
- Вибач, - допомагає мені сісти. - Але плед у мене лише один. І той випадково завалявся.
- Нам вистачить. Сядь вже в салон, я не маленька, сама вкутаюсь.
- Зніми сукню. І футболку з малого.
- Я при тобі роздягатись не буду! - відрізаю я. Висмикую з його пальців плед. Від дотику наших рук іскрить. Але я давлю в собі ці відчуття.
Роздягаю сина і кутаю його в ковдру. Тепер мені трішки спокійніше. Єгор вмикає пічку, салон наповнюється теплом.
Поволі мене відпускає стиснута в нутрощах пружина.
- На пляжі були? - питає чоловік, вирулюючи на вулицю із жвавим рухом. Кругом повно автомоблів. 
- Не тільки, - відповідаю йому.
- В музеї, - включається в розмову син. - Там жук в склі.
- Не в склі, а в бурштині.
- Чому ви нікому не сказали куди їдете? - докоряє Єгор.
- А щоб це змінило? - я повертаюсь до малого, вдаючи що уже зайнята тим, щоб зігріти сина.
Всі ті питання що у мене вертяться на язиці, вони зараз все одно не доречні. Та і не думаю, що Єгор скаже правду. А мої підозри про вагітність від нього - то тільки підозри. Ну не скажеш же справді чоловіку: “Здається я залетіла від тебе”. Я он Вадиму кілька років не наважувалась повідомити про народження Влада.
Ми виїжджаємо за місто. Єгор їде впевнено, але акуратно. Не перевищуючи швидкість і не поспішаючи обганяти попутні рідкі машини. 
- Альбін, - він дивиться на мене в дзеркало заднього виду. Я ловлю його темний погляд, хижий, але не колючий, як завжди. - Я хотів сказати… Я все поясню. Згодом. Вір мені.
- Не треба, - намагаюсь відгородитись від цього всього. Боже, як мені боляче. Наче кислотою плеснули в душу. І тепер вона роз'їдає мене з середини.
- Треба, мала, - він знову дивиться на дорогу. - Ти потім зрозумієш, що…
Договорити Єгор не встигає. Бо в цю мить лунає гучний ляск, і машина йде юзом по трасі. Добре що автомобілів окрім нашого немає.Чоловік викручує кермо, поки я заціпеніла від жаху стискаю Владика, і відчуваю як врізається пасок безпеки в мої ребра. Автомобіль розвертає, і ми нарешті зупиняємось в кількох міліметрах від відбійника.
- Здається колесо лопнуло, - відпускаючи кермо повідомляє Єгор. - Ви цілі?
- Мене ледве не задушено, - пищить Владик, вириваючись з моїх рук.
- Цілі, - відповідаю я. Переводжу подих.А що якби ми їхали швидше? Якби Єгор гнав по дорозі з великою швидкістю? Автомобіль би злетів з дороги, зніс огорожу й перекинувся. Запізніло приходить усвідомлення, що я і син ми були на волосину від смерті.

Я помічаю, що Єгор незвично блідий. Він не поспішає виходити з автомобіля. Сидіть, вслухаючись в шум дощу по даху машини. І увесь час роздивляється дорогу в дзеркала. Що він там хотів розгледіти?
- У тебе є запасне колесо? - не витримую цієї гнітючої тиші.
- Немає, - відповідає Єгор.
- Не може бути! - вірити в те, що людина яка постійно кудись їде не возить з собою запаску я відмовляюсь.
- Вчора замінив колесо, не встиг завезти в шиномонтаж, тут ледве не по запису це треба робити, це не Україна, - пояснює чоловік.
- Я зателефонує Вадиму…
- НІ! - не розумію різкість в його голосі. Сприймаю це за чоловічі ревнощі. Напевно Єгору соромно перед моїм супутником, що не впорався з таким простим завданням як привезти мене і сина в Клайпеду. Іншого пояснення я не бачу. Смішно. Беру телефон, але несподівано стрімко Єгор вириває його з моїх рук.
- Ти нормальний? - обурююсь.
- Тихіше, Аль, - він тримає мій телефон в руках. Зітхає. - Я все поясню. Я… я може телепень, але не хочу ризикувати вами.
- Ма, скільки ми ще стоятимемо? - крутиться Владик. Йому відверто нудно.
А мені стає якось млосно. Відразу пригадуються фото розстріляного в степу автомобіля.
- Єгор! Поясни чорт забирай що відбувається?
- Нічого, - він відчиняє дверцята і виходить під проливний дощ. Роздивляється спущене колесо. Потім сідає назад в авто. Вода стікає по мокрому волоссі, змушуючи те завиватись. Засмагла шкіра на шиї виблискує від цієї вологи. Я бачу як нерівно бється жилка у чоловіка на шиї. Хочеться вкнутись туди носом. Мені стає гаряче і ніякого одночасно. Не маю права так дивитись на цього чоловіка.
- Доїдемо, - каже мені Єгор, заводить двигун, і з увімкненою аварійкою починає повільно вирулювати на трасу.
Автомобіль рухається з противним хлюпаючим звуком. Я тримаю Влада в руках. На всю міць дує пічка, наповнюючи салон теплим повітрям. Проте мені все одно холодно. Не від того, що ми всі вимокли. А тому, що я бачу настороженого Єгора. Він кидає крадькома погляди в дзеркало заднього виду, і в цю мить його очі стають гострими, немов скальпель. По шкірі виступають сироти. Ми напружено мовчимо.
- Приїхали, майже, - каже нарешті Єгор, звертаючи на якусь просіку в густих заростях.
- Куди? - тупо запитую. Щось моє місцезнаходження не схоже на Клайпеду.
- Тобі треба переодягнутись і обсохнути, захворієш ще, - рівно відповідає він.
хочеться стукнути чоловіка по голові. Він щойно обіцяв все пояснити, але насправді тільки більше заплутує. Ми їдемо ще хвилин п'ятнадцять на черепашачій швидкості, поки не зупиняємось коло чергових кущів.
Тільки за кілька хвилин крізь густе листя і завісу дощу я роздивляюсь почорнілий від часу дерев'яний будинок. Закочую очі. Куди він мене припер?
- Ви йдете? - Єгор заглушив двигун і озирається на мене з сином.
- Де ми?
- В одному з моїх будинків, - відповідає він. - Ходімо, там є в що переодягнутись, гарячий чай і душ. І запасне колесо.
Я здаюсь. Хочеться скинути з себе сирий одяг, напарити в гарячій воді Владика, випити чаю.
Єгор виходить перший, повертається з велетенським брезентовим дощовиком, який він накинув на себе. Чоловік бере Владика на руки, вкриваючи від дощу, і відкидає одну полу, щоб запросити мене.
Мене обдає окропом, дихати стає важко. Пульс, що недавно ніби трішки вгамувався знову пришвидшується. І все в животі перевертається. Я не прагну опинитись так близько до Єгора. Але потім беру себе в руки, і виходжу до нього.
Під дощовиком неймовірно пахне чоловічими парфумами, лосьйоном для гоління чи ще чимось. Не знаю, але рот наповнюється слиною, яку я важко ковтаю. Від Єгорового тіла йде жар. Він притискається до мене боком, щоб захвати мене від дощу. Так, перебіжкою в мокрій траві ми добігаємо до ґанку.
В середині будинку сиро і прохолодно.
- Зараз ввімкну опалення, - обіцяє Єгор, з видимою неохотою випускаючи мене з полону дощовика. Мені відразу стає холодно, так що вся вкриваюсь гусячою шкірою. Проте згадую, що я окрім іншого ще і мати, тому забираю Владика, і озираюсь.
Будинок схожий на дачний. Одна велика кімната на увесь перший поверх. В одному кутку кухня - холодильник, шафи, мийка. Ближче до виходу великий прямокутний стіл вкритий жовтою скатертиною. Навколо нього масивні стільці. На стіні телевізор, вкритий шаром пилу. Поруч з телевізором лосячі роги на стіні.
- Ідіть в душ, тут є балон, на те, щоб ви погрілись його вистачить, потім перемкну на електричний нагрів, - пояснює чоловік, і проводить мене з сином до дверей які я відразу і не помітила.
Ванна геть маленька. Всю її площу займає піддон для стікання води й невеличка шафка.
Єгор вмикає воду, показує як користуватись вентилем. ніби я сама розібратись не можу. Десь відчувається хлопок ввімкнутої газової колонки. Але самого нагрівача води я не бачу.
Після цього чоловік виходить, і я переводжу подих. Наче місця відразу стало більше. Стягую з сина плед, з себе тремтячими руками мокрий одяг.
Тільки відкриваю воду і ступаю в душ, як двері знову відчиняються.