12 Альбіна

День починається близько півдня. Розумію що проспала все заплановане. Потягаюсь в ліжку. В думках нарешті з'являється якась ясність. А відчуття підвішеного стану відходить на інший план. Я маю якусь хоч і не доготривалу, але мету.
Збираюсь з сином і йдемо в місцевий муніципалітет, щоб дізнатись за місця в садочку. Владик повний ентузіазму і бажання гратись з іншими дітками. Нам щастить, бо відразу на вибір пропонують два садочки. Кажуть що українців в місті багато, але місця ще є. Отримавши адреси я не відкладаю задумане на довго і йду з сином у вказані місця.
До вечора ми встигаємо поїсти в невеличкій кав'ярні й визначитись з садочком.
Вадим теж увесь день зайнятий.
Тож я планую наступний день - закупитись дитині одягом. І з невеличким острахом відкриваю сайт місцевих оголошень, який мені порадили в муніципалітеті, щоб проглянути квартири.
Прикидаю свій бюджет. В Україні я непогано заробляла, але маже всі мої гроші були в обороті. Тому маю не так багато на рахунках, щоб обійтись без роботи. Поки за готель сплачує Вадим. Але я не маю великого бажання продовжувати жити його коштом.
Вчора нам ніби вдалось досягнути якогось взаєморозуміння. Ми спокійно повечеряли, він не дозоляв собі нічого зайвого. Але я бачу, що він не відмовляється від наміру завоювати мене.
Проте мене роздирає від протиріччя.
Я знаю як може бути рутинно - від цього тікала все своє життя. І знаю як може бути дахозносно. Проте Вадим не Єгор, Він не викликає у мене настільки гострих емоцій, щоб кинутись йому на шию.
Вирішую просто не підганяти події. Можливо час розставить все на місця.
Після довгих усвідомлюю , що без пошуків роботи не обійдусь.
Втомлено відкладаю планшет і лягаю спати. я сильна, я впораюсь. Просто до сьогоднішнього дня у мене не було ні мети, ні навіть шляху. Зараз починають з'являтись перші цілі. Влаштуватись бодай на кілька місяців, до того часу поки закінчиться війна і я зможу повернутись додому, щоб відбудувати власну майстерню.
Чомусь я вірю, що в Клайпеді не затримаюсь надовго. Війна скінчиться. Я повернусь додому. У свою квартиру - вона ніби ще стоїть. Почну відбудовувати все втрачене.
А зараз моя задача - вижити.
З тим і засинаю. Встаю рано. Дарма, бо виявляється що сьогодні субота. І поспішати та бігти нікуди не треба.
Від різких рухів паморочиться голлова, а до горла підкочує нудота. Я повертаюсь в ліжко і панічно рахую до ста. Того що відбувається не повинно було б бути.
Владик тихенько сопе поруч. Торкаюсь пальцями його волосся, щоб заспокоїтись. Але нудота нікуди не зникає. Настрій скочується в нуль.
Я лежу, боячись робити зайві рухи. Задрімати не вдається. Робити окрім походу в магазин нічого.
Пишу знічев'я Інессі. Можливо й занадто рано. Але вона швидко відгукується. Ми трішки переписуємось, домовляємось зустрітись в місті ближче до обіду.
Напад слабкості й нудоти минається. Я роблю чергову спробу піднятись і мені це вдається. Приводжу себе до ладу. Будю сина, щоб іти на сніданок.
В місто ми вибираємось після десятої години. Клайпеда тільки починає прокидатись. Ще зовсім мало людей і машин. Більшість магазинів теж зачинені. Для мене це незвично. Я звила що наші міста майже ніколи не сплять. Тим більше у вихідний день.
Ми знаходимо з Владиком кілька відритих крамничок, щоб там прикупити футболки і шортики. І йдемо до кафе, де запланували зустріч з Інессою.
Я роздивляюсь по боках. І несподівано серце завмирає спіймане в лещата. Я бачу Єгора. Він не сам. Поруч з ним невиразна блондина. Вони п'ють каву на терасі ресторанчика.
Тягну Владика геть, але постійно озираюсь на парочку. Хочу, щоб все побачене мені тільки привиділось. Він же поїхав з міста! Але ні, тільки переконуюсь що не помилилась. Єгор про щось розмовляє з жінкою. На вигляд їй років тридцять. Гарний костюм, проте зовсім непривабливе обличчя без косметики. Світле, немов клоччя, волосся зібране в недбалий хвіст. Душу зжирають ревнощі. Що він в ній знайшов? Про що вони перемовляються, так що жінка увесь час усміхається?
Стає гірко до крику. Всього місяць тому він ось так сидів в Ужгороді зі мною і задурював мені голову. Я ж бачу як жінка на нього дивиться. Так напевно з боку виглядала і я. Як кішка, що облизується на сметану.
Ми звертаємо з Владиком за ріг, і я повільно видихаю. Рука сама тягнеться до живота. Що я накоїла? В яку пастку себе загнала?
Всю мене трясе від непрошеного болю. Хочеться піднятись на ту терасу і зчинити скандал. Вилити білявій дурепі каву на голову. Видряпати Єгору очі. Зробити бодай щось, щоб йому було так само боляче як мені зараз. Але замість того я просто стою і дивлюсь сухими риданнями.
- Ма, куди ми прийшли? - нагадує про себе син.
- Нікуди, - хитаю головою. - Зараз приїде Інесса. І забере нас.
- Я до татка хочу.
- У нього справи.
В цю мить телефонує знайома, і я відволікаюсь. Треба викинути побачену щойно картинку з голови. Але не вдається. Проте і зустріч скасовувати нечемно. Тим більше. що я сама напросилась.
Інесса везе нас до себе додому. У них великий будинок в передмісті. Ідеальний газон, квіти на клумбі. Веранда з затишними кріслами.
- Зараз зроблю нам чай, - обіцяє жінка.
- Я допоможу..
- Ні, не треба, - вона зупиняє мене жестом. - краще обдивіться з сином двір. Ми стільки старань вклали в його облаштування! У мене навіть грамота є за найкраще подвір'я.
Я погоджуюсь. Виходимо з Владиком на вулицю. Проте милуватись гортензіями не вдається. Єгор знову примудрився отруїти мені життя. Скільки ще я буду страждати за ним?

Чаювання в компанії Інесси мене дещо відволікає від пережитих емоцій. Образно кажучи, минув катарсис. Я вирівняла дихання, нагадала собі, що Єгор брехло, і я йому більше ніколи в житті не повірю. І зосередилась на чупарному подвір'ї, альтанці з трояндами та ароматному чаєві з персиками й льодом.
- Ви вже подивились місто? - питає Інесса.
- Були на пляжі і на старій набережній, - відрапортовую я. - Красиво.
- Пляж не те, - жінка змахує доглянутою рукою. - Ось поїдьте в Палангу. Це зовсім поруч. Але там цікаво, палац Тишкевичів, пляж.
- Не скажу, що я фанат таких поїздок, - відмахуюсь я.
Але десь там в мозку таки засіла ця ідея висмикнути себе з хандри. Може опинившись десь далеко від Вадима і Єгора я знову зберусь до купки й візьму себе в руки. Згадаю, що за моє життя відповідальна тільки я.
Ми допиваємо чай під щебіт пташок, і я більш спокійна вирушаю з Владиком в готель.
Я прокладаю маршрут на наступний день. Якщо буде звісно сонячно. Умисно вишукую автобус в Палангу, щоб максимально абстрагуватись від звичних зручностей. Щоб добряче себе струснути.
Зранку мене знову переслідує нудота. Можна списати на неякісну вечерю. Але я то здогадуюсь, що справа зовсім не пасті з креветками.
Повідомляю Вадиму, що хочу з сином прогулятись. Він не заперечує, адже з самого ранку щось вишукує в телефоні й ноутбуці.
Я відшукую вокзал, і з великою пляжною сумкою вирушаю в чергову невідомість.
Спочатку все йде прекрасно. В небі жодної хмаринки, сонечко геть не лагідно пече, з моря тягне сіллю і прохолодою. Ми сидимо з Владиком на пляжі, він грається на лінії прибою з пластиковим відеречком. Я насолоджуюсь днем.
Потім мені стає дуже нудно. І я вирішую, що варто пообідати та справді сходити подивитись розрекламований палац.
Він побудований в позаминулому столітті й зараз там виявляється музей бурштину. Владику трішки нудно, але він отримав порцію десерту в місцевому кафе, тому слухняно чимчикує поруч зі мною.
На огляд йде понад дві годин. Я подовгу роздивляюсь кожен експонат, а коли виходжу на вулицю то перебуваю в повному шоку. Адже звідкілясь взялись хмари й почав накрапати дощик. А у мене навіть парасольки немає.
Вирішую, що перечекаю негоду в палаці.
Владик відверто нудьгує, випрошує блискучий сувенір, а потім і телефон. Я спостерігаю за краплями за вікном - негода набирає обертів.
- І що робити? - бурчу собі під ніс.
- Не звикли до приморського клімату? - співчуває касирка. - У нас сиро і постійно дощить.
Ми перемовляємось з нею. Я позиркую на годинник. Йти до автобусної зупинки під дощем категорично не хочеться. Але я все ще сподіваюсь, що хмара яка так раптово налетіла так само раптово зникне. Проте небо і не думає прояснюватись.
- Я перепрошую, але ми зачиняємось, - вибачається жінка. - Сьогодні субота, ми працюємо скорочений день.
Виходимо з сином на вулицю. Холодно, сирий вітер з краплями вологи миттю забирається під літню сукню. Обхоплю себе руками.
Чому я не узяла автомобіль, дуреписько таке? Захотіла самостійності називається!
Зрештою наважуюсь бігти до вокзалу. Треба їхати до готелю.
Під дощем ми вимокаємо до нитки відразу. Він досить теплий, все-таки літо. Але приємного все одно мало. Босоніжки ковзають під ногами. Я кутаю Владика в пляжний плед, який, втім погано захищає від дощу.
На вокзалі мене чекає розчарування. Останній автобус в Клайпеду поїхав без нас.
Ми трусимось з Владиком від холоду, я схожа на мокру курку з брудними ногами. Але це мене турбує найменше. Я боюсь що син захворіє через мою дурість.
Так гидко мені не було ще ніколи. Що я за мати така? Куди мені ще одну дитину, якщо я із тією що є не можу дати ради?
Здаюсь, і телефоную Вадиму.
- Привіт, мила, - чую в слухавці веселий голос чоловіка. - Як ваша прогулянка?
- Не надто добре, - зітхаю. Зізнаватись у власній невдачі соромно. - Ти б міг нас забрати з Паланги?
- Звідки? Що ви там робите?
- Сидимо на автобусній станції. Тут сильний дощ…
- Боже, Аль, навіщо ти туди поїхала і нічого мені не сказала? Напевно тобі треба викликати таксі.
- А ти?
- Я вживав алкоголь, вибач. Що? О, стривай, не треба таксі, - перш ніж я встигаю повідомити що уявлення не маю як шукати таксі в Литві, сам себе перебиває чоловік. - Ігор за тобою зараз приїде!
Мене обдає гарячим окропом від почутого. Кисню стає занадто мало в легенях.
- Не треба Ігоря, - задихаючись шепочу я. Серце стискається і бєть в ребра.
- Що? Тебе погано чути. Чекай, він вже пішов до машини, через двадцять хвилин буде!
Вадим кладе слухавку.
Я стою з відчуттям що на мені парує мокрий одяг, так гаряче мені стає. Краще б таксі взяла!