10 Альбіна

Інесса принесла нам з Владиком сухий одяг - мені свою футболку та шорти. А сину - просто рушник. Єгор несподівано відмовився від пропозиції Вадима одягнути його запасну футболку. Так і стоїть під сонцем з оголеним торсом.
Мені неймовірно кортить дізнатись звідки у нього шам. Свіжий. Я пригадую нашу спільну ні, обпікаючись цими спогадами. І точно знаю, що на його рельєфних грудях не було цієї мітки. Стає сильно ніяково. Бо я ж пам'ятаю фото його розстріляної автівки. І виходить що в нього справді стріляли. Невже він умисно погодився на таке, аби замести всі сліди?
Я розумію тільки одне - навколо Єгора забагато загадок.
Потім бачу ще одну відмінність. З руки чоловіка зникло татуювання. Я ж точно пам'ятаю великого чорного яструба, вибитого на його правиці. Від зап'ястка і до ліктя.
Здається, що я з'їхала з глузду. Бо на засмаглій шкірі з малюнком темних вен немає жодних слідів татуювання.
В голову лізуть найнеймовірніші думки. Від того, що перед мною справді не Єгор, а хтось інший, до того що у мене були галюцинації.
Змушую себе припинити поїдати поглядом чоловіче тіло.
Обіймаю Владика, боячись відпустити хлопчика бодай на мить від себе.
Треба б зосередитись на своєму матернистві, а не намагатись розгадати складний ребус під іменем Єгор Ківалов.
- Ти сильно злякалась. Діти це наше все, - каже Інеса. Я намагаюсь перемкнути увагу на неї. Бачу в очах жінки якусь затаєну тугу.
- У тебе скільки? - ввічливо запитую її. По віку Інесса моя ровесниця.
- Ніскільки, - відповідає вона. Зітхає.
Мені ніяково від свого питання. Напевно в сорок це боляче, коли навколо всі мають дітей, а ти ні. Я ще пам'ятаю себе - пізно народжуюча. У моїх знайомих діти закінчували школу, а я тільки ходила вагітна. Пам'ятаю як років з двадцяти семи ловила на собі сповненені співчуття погляди приятельниць. Вони встигали одружитись, народити й розлучитись. В той час як я була сама по собі. Але там де я бачила свободу, їм здавалось що я глибоко нещаслива. Адже не мала того що вони називали “просте жіноче щастя”.
- Пробач, - кажу Інессі.
Жінка усміхається гіркою посмішкою.
- Тобі немає за що перепрошувати, в тому що я не маю дітей винна тільки я сама.
Мені авжеж цікаво почути її історію. Але питати про такі речі неввічливо. Та здається Інесса сама хоче говорити на цю тему. Бо продовжує розмову:
- Я зробила у своєму житті помилку, хоча тоді мені здавалось що це єдине правильне рішення.
- Ми всі люди, - нейтрально відповідаю я їй. - Я теж не квапилась з дітьми.
- Ну так. Але у тебе є чоловік.
- О ні, з батьком Владика ми радше друзі, ніж чоловік і жінка, - кажу і знову ковзаю поглядом по Єгору. Він палить, про щось розмовляючи з Гедиміном і Вадимом.
- Ви не схожі на друзів, - відповідає Інесса.
- Ми часто обманюємось в людях, - я ледь помітно усміхаюсь, ловлячи на своєму обличчі погляд кольору кавової гущі. Не колючий, як завжди, а я якийсь задумливий. Шкіра в тих місцях, куди дивиться Єгор починає колоти.
- Так, не можу не погодитись. Я колись зустріла чоловіка, якого вважала ідеальним, та коли завагітніла виявилось що він одружений, і не має жодного бажання залишати дружину.
- І ти не народила? - питаю я. Не моя справа. Але очевидно, що Інессі хочеться цим поділитись. Напевно не тільки я сьогодні відчула сильний стрес. Але і вона.
- Я вважала, що у мене все життя попереду, що одна вагітність нічого не значить. І ще мені було боляче, і хотілось позбутись згадки про цей біль.
- Співчуваю.
- Не треба мені співчувати! Я зробила дуже погано. Дуже. Це зараз я розумію, що втратила свій шанс на материнство, своїми руками позбавила себе найкращого у світі відчуття. А тепер живу як на бочці з порохом - адже Гедимін в кожну хвилину може вирішити, що йому не треба неповноцінна жінка. У нього немає дітей, і думаю що колись він захоче їх.
- Зараз же є сурогатні матері, - підкидає “рішення” я.
- Є. Але раптом він не схоче? Все так складно.
- Не псуй собі життя цими думками, - раджу я. Знову дивлюсь на Єгора. Після того, як він відвів погляд стало якось аж прохолодно. Тому я змінюю тему розмови, бо вислуховувати чужу відвертість вже аж занадто ніяково: - Ви давно знаєте Ігоря?
- Років з п'ять, - відповідає Інесса. - Особисто я його бачила лише кілька разів, але з Гедиміном він працює давно.
- Він цей час жив в Клайпеді? - трішки дивуюсь я.
- Ні, десь в передмісті Вільнюсу, здається, але часто приїздив в порт у справах, - жінка теж дивиться на чоловіків біля поручнів. Проте я бачу, що Ківалов її не цікавить. Вона спостерігає за своїм чоловіком.
Я ж намагаюсь дивитись на них трьох, але погляд сам собою фокусується тільки на Єгорі. Наче більше нікого на палубі й немає.
- Ігор цікавий, - виносить вердикт Інесса. - Є у ньому щось небезпечне, від чого адреналін вирує. Тільки от я б трималася від такого якомога далі.

Кораблик нарешті причалює до берега. Я знімаю з Владика захисний жилет і нарешті відпускаю його руку. Сина підхоплює Вадим. Я ревниво спостерігаю як він переносить малого на берег.
- Допомогти? - простягає руку Єгор.
Я вагаюсь. Братись за його долоню страшно. Це як добровільно засунути руку в осине гніздо.
Чоловік користується моєю затримкою, і бере мене під лікоть. Пальці обпікають шкіру. Мене пронизує від п'ят до маківки солодким бажанням більшого. Я пам'ятаю що його пальці вміють робити. Як вмілий піаніст викресати з мого тіла мелодію бажання.
Ненавиджу його запах. І не можу ним надихатись.
Єгор допомагає мені спуститись по хиткому містку, першим зістрибує на набережну, а потім підхоплює мене за талію.І переносить як маленьку. В цьому немає жодної необхідності. Але я не встигаю його зупинити.
Стиснуті на талії долоні затримуються трішки більше ніж слід. Мушу зазирнути в його очі, темніші пекельної смоли. І забуваюсь як дихати. Там відверта рішучість. Там магніт. А я маленький металевий гвинтик, якого тягне з неймовірною силою до Єгора. Розщеплює на атоми, розриває, але притягує до нього.
- Був радий знайомству, - усміхається він кутиками губ.
Я мовчу. Тягучий біль розливається від грудей до низу живота. І Єгор відпускає мене.
Здається він умисно знущається над мною. Бавиться як кіт з мишею. Треба тримати себе в руках і ні за що не показувати, що на мене діє його магія.
Я йду до сина. Беру в руку маленьку долоньку. Я так хотіла опинитись якомога далі від багатометрової товщі вони під ногами. Проте навіть на березі не відчуваю себе впевненою. Земля все ще хитається під мною.
- Ти дарма відчуваєш неприязнь до Ігоря, - бурмоче Вадим. - Мені звісно не подобається, що він тебе лапав на палубі. Але думаю такого більше не повториться.
- Мені нема за що його любити, - кажу чисту правду.
- Він врятував нашого сина, - відповідає Вадим. А в його очах я бачу німе доповнення - “і тебе дурепу”.
- - Так, я вдячна йому, - відповідаю й озираюсь. Єгор натягнув футболку-поло, і про ось перемовляється з Гедиміном і Інессою. - Шкода, що ми зіпсували вам переговори, - намагаюсь бути ввічливою до Вадима.
До нас іде Інесса.
- Вадиме, мій чоловік просить тебе підійти, - жінка посміхається безтурботною посмішкою. Так ніби й не було жодної відвертості ще кілька хвилин тому. - Якщо ти не проти я відвезу твою дружину до готелю. Я так зрозуміла у тебе ще справи.
- Буде чудово, - погоджується Вадим. Повертається до мене і несподівано цілує в скроню. - Їдьте відпочивайте, мила.
- Дякую, - втримуюсь, щоб не відсахнутись від нього.
Інесса веде мене на парківку. Владик капризує, і не хоче їхати. Але мені вдається засунути сина на заднє сидіння. Пристібаю ремінь.
- Чим ти займаєшся в Литві? - заводить розмову Інесса, вирулюючи на дорогу.
- Нічим, - відповідаю я. Роздивляюсь охайні будиночки обабіч дороги.
І відчуваю нестерпне бажання втекти звідси. З міста. З країни. Я не хочу пускати тут коріння. Не хочу зачіпатись, займатись якоюсь справою.
Я боюсь залишатись там, де є Єгор. Бо відчуваю що він розіб'є ще раз моє серце.
– Тобі варто б пошукати роботу, - тим часом продовжує Інесса. - Ви вже влаштували сина в садочок?
- Ні.
- Треба зайнятись цим. Повір мені, сидіти вдома без жодного заняття це каторга. Коли ми почали жити з Гедиміном, він наполягав, щоб я не працювала. Я потовстіла і здається подурніла від цього. І хоч чоловік непогано заробляє, та вважаю що займаючись улюбленою справою я тримаю себе в тонусі. Чим ти займалась в Україні?
- Тримала автомайстерню, - чомусь горло перехоплює спазмом. Запізнілий жаль по втраченому підкочується слізьми до повік.
- Мені шкода, що тобі довелось покинути це, - зітхає Інесса. - Це дуже погано, що ви опинились в такій ситуації.
- Тобі немає про що шкодувати, - відповідаю я. Втримати емоції важко. - Ти не винна, що один навіжений дід вирішив відродити мертву імперію.
Ми замовкаємо. Я озираюсь на Владика, син задрімав. заколисаний рівною їздою.
Я думаю, що можливо Інесса має рацію. І зайняти свої нескінченні дні роботою це непоганий вихід з ситуації. Буде менше часу на всілякі нісенітниці, типу роздумів про Єгора.
Але не в цьому місті. Як тільки Вадим повернеться відразу скажу йому, що хочу поїхати.
Я переносю Владика в кімнату, пообіцявши Інессі подумати над запрошенням в гості. Я вдячна їй за гостинність і привітність, тому не відмовляюсь одразу.
Після того я кладу сина я плетусь в душ. Хочу змити з себе сіль і запах Єгора. Але скільки б не терлась мочалкою, все одно здається що я пахну ним. Він проник мені під шкіру.
Я безсило падаю на ліжко. Заплющую очі й бачу його хиже обличчя. Різке, наче висічене з каменю, високі вилиці, прямий ніс, чуттєві губи, ямочки на щоках коли він усміхається. Я розумію, що маю їхати як найдалі. Але десь в середині мене сидить жінка яка хоче абсолютно протилежного. Вона хоче залишитись і побачити Єгора ще раз.
Відчути вже одного разу пережите щастя. Кручу на зап'ястку червону нитку. Напевно, я маю повернути Єгору його талісман.