8 Альбіна

До готелю їдемо мовчки. Влад отримав планшет і занурився в мультики. Між мною та Вадимом знову якась ніяковість. Аж поки він не подає голос.
- Знаєш, про що я шкодую?
- Уявлення не маю, - хитаю головою. У мене здається настав емоційний ступор, бо я аж занадто спокійна.
- Що я не надто добре пам'ятаю як ми зробили сина, що не став тебе шукати потім, не надав значення тій зустрічі.
- І що б змінилось? - я пригадую себе п'ятирічної давнини. - Ти б мене не витримав. Попсували б тільки нерви одне одному.
- Я тобі не вірю.
- Дарма, - я таки усміхаюсь. - Я не прагнула стосунків. Бізнес для мене був на першому місці. Дуже неприємна особистість була.
- Ти не жалкувала що залишила дитину?
- Не кажи дурниць! - я ледве не видаю себе. Не вистачало тільки зізнатись що наша “випадкова” ніч не така і випадкова. - Владик для мене все.
Я добре пам'ятаю ту вечірку, куди мене запросили партнери. Коли жінка хоче, вона за кілька годин може провести справжнє розслідування, і заткнути за пояс будь-якого детектива. От і я побачила Вадима, і взялась за справу. Не дарма кажуть що жінка з моменту першої зустрічі планує весілля. От тільки я не планувала нічого подібного. Кандидат на дитину здався мені прийнятним, а у мене була слушна фаза циклу. Залишалось лише звабити його - що теж було не складно. Чи одружений він мене не цікавило в принципі.
А стосунки. Чорт. я все життя тікала від них як від вогню. Ще у школі у мене був хлопець, який виявився істеричним і манірним. Ми зустрічались увесь одинадцятий клас, і мене так втомили його гойдалки, претензії, ревнощі, сварки та примирення, що я відразу по розставанню заприсяглась більше не влазити в подібне лайно.

Тож з Вадимом мало бути все просто - секс та подальше ігнорування.
Я пам'ятаю як чекала затримки, як закупилась трьома десятками тестів і робила їх по чотири штуки щодня. Як побачила бажані дві смужки. Найщасливіший день мого життя. Сльози радості та справжня невіра в те, що в мені нове життя. Тремтячий голос коли записувалась на прийом до лікаря. Пізнонароджуюча першородка. Таке от клеймо. Скептичний погляд на заяву про відсутність абортів в анамнезі. Відмова від державного лікаря з цих причин. Приватна клініка де нарешті знайшла адекватну консультацію. Дев'ять місяців очікування і нерозтрачена любов лише для мого промінчика.
І я не шкодую, що не повідомила Вадиму про це. Якби не війна то я б і далі мовчала.
- Ти хороша мати, - киває Вадим. - Думаю, якби я проявив після тої вечірки хоч краплю джентльменства і зателефонував тобі все було б інакше.
- Що тепер кулаками махати? - я знизую плечима. - Ми зробили так як вважали за потрібне. Я не леді, ти не джентльмен.
- Я доведу, що в останньому ти помиляєшся.
- Давай просто будемо друзями, - я намагаюсь розставити крапки. Щоб не було потім взаємних претензій.
- Цим ти мене приваблюєш ще більше, - я з полегшення бачу як ми паркуємось біля готелю І тому тільки хмикаю на чергові компліменти. - ти не намагаєшся мене вразити й виглядати перед мною кращою, ніж є насправді. Твоя байдужіть ненаграна. Це виклик інстинктам мисливця!
- Гарна спроба, - я берусь за ручку, щоб відчинити двері. - Та я не стану чинити навпаки. Тобто робити щось, щоб подобатись, бо тоді перестану подобатись.
- Альбін, ти й так мені дуже подобаєшся, - відповідає Вадим. - Така як є.
Я не у формі для довгих розмов. Тому беру сина і йду в приміщення. Вадим не надто поспішає слідом, замикаючи авто.
Біля номера я довго шукаю ключі в клатчі.
- Ти віддала їх мені, - з усмішкою чоловік здогяняє нас і дістає ключ від номера зі своєї кишені. Відмикає нам двері. - Добраніч. - він стрімко цілує мене в щоку.
І йде далі по коридору. Щоку гріє цей дотик. Я вдячна йому що він не намагається перетнути межу. Друзі з нас мають вийти непогані. Двоє дорослих людей. Головне щоб він не придумав собі щось більше.
- Тато тебе поцілував? - сяє від захвату Владик. От що може тямити дитина чотирьох років від роду?
- Він побажав мені надобраніч таким чином.
- Як ти мені бажаєш?
- Так.
- То він тебе любить?
- Не знаю.
- Скажу йому, щоб більше тебе цілував, щоб ти знала точно, - малий роззувається обмірковуючи свою ідею.
- Не треба нічого казати! - панікую я. Ще не вистачало, щоб Вадим вирішив що це я сина намовила. Бо у самої не вистачає духу зробити перший крок.
- Але чому? Мені подобається, коли ти мене цілуєш, - продовжує допитуватись син. - Це лоскотно. Тобі було лоскотно?
- Всі мої поцілунки належать тільки тобі! - запевняю я малого. Здається я знайшла вагомий аргумент.
- Але я бачив як ти цілувала того дядю, що ночував у нас, - не погоджується син.
- То була помилка! Всі поцілунки лише твої.
Я мию малого, вкладаю в ліжко, наспівую колискову. Здається він вже засинає. Але виявляється, що тема поцілунків не вичерпана.
- Я думаю, що буду не проти якщо частину моїх поцілунків отримає тато, - бурмоче сонний Владик. - Йому вони теж потрібні.
- Спи.
Він нарешті засинає. Я беру в руки телефон. Гортаю стрічку. Думаю. Але в голову не лізе нічого путнього. Тільки Єгор, який сидить гострою колючкою в серці. Немає жодних сил її позбутись. Сподіваюсь тільки що він більше не буде наближатись до мене.

Ранком я пригадую про необхідність відкрити рахунок. У Вадима виявляються якісь власні справи - він пояснює, що хоче зайти заробіток, тому мусить починати щось робити.
Тож в банк ми йдемо з Владиком у двох. Там мене чекає чергове дратуюче зіткнення з реальністю. Потрапити на зустріч з першого разу не вдається.
Я двадцять років в бізнесі, і звикла що в Україні рахунки відкриваються максимум за пів години. Тому європейські стандарти дивують. Але покірно записуюсь на прийом на наступний день і ми йдемо з сином на прогулянку.
Місто, яке здавалось цікавим тепер мені подобається все менше. НІчого не можу зрозуміти - всі вивіски незрозумілою мовою. Десь угадую що перед мною супермаркет чи аптека. А десь взагалі не розумію, що воно таке. От не дарма я не рвалась їхати жити за кордон. Дома легше. Дома по при звучанні сирен ти все одно хоч щось розумієш і відчуваєш елементарний комфорт.
Дуже швидко втомлююсь від цього всього. І повертаюсь з малим в готель. Вадима все ще немає. Тому я обідаю в кафе, і замикаюсь в номері. Телефоную мамі.
Вона в тилу під Черкасами, і навіть не думає кудись їхати. Свого часу сильно образилась що ми з Владиком подались на Закарпаття, а не приїхали до неї. Але тоді русня саме наступала на Київ. і у мене не було жодної впевненості що вони не дійдуть до маминого села. А опинитися в окупації я страшенно боялась. Як показали новини з Бучі чи Макарова - мої страхи мали реальне підґрунтя.
Мама порпається на городі, проклинає звуки повітряної тривоги, “які вже в печінках сидять” і радіє, що ми з Владом в безпеці.
- І не вздумайте до кінця війни їхати назад! - строго наказу мені. - Мені спокійно, що Владик не чує як пролітають ракети.
- Мені теж від усвідомлення цього легше, - погоджуюсь я.
Розмова насправді не приносить полегшення. Якби мама сказала, щоб я поверталась назад, я б напевно так і вчинила. Але зараз я не маю потрібної підтримки. Тому сиджу в номері і нудьгуюсь.
Ноги з якогось дива пориваються вибратись знов на вулицю, щоб блукати на вулиці. Ловлю себе на думці, що хочу ще раз побачити Єгора. Сварю себе за це. Я ж не якийсь наркоман, що залежний від цих зустрічей! Дурне серце рветься невідомо куди. Туди, куди мене не чекають.
Нарешті до нас стукає Вадим.
- Аль, ти що весь день в номері? - він дивується.
- А чим мені зайнятись?
- Сходи на шопінг! - спрожогу придумує Вадим. - У тебе навіть купальника немає, готовий битись об заклад.
- Навіщо мені купальник?
- На пляж вийти з сином?
крити нічим. Він має рацію. Мій гардероб дуже обмежений.
- Завтра піду, - вирішую я.
Чоловік зітхає. Дивиться прямо на мене:
- Сходи сьогодні, - каже він. - Нас запросили завтра на морську прогулянку. Думав зробити сюрприз, але бачу, що тобі краще розповідати про плани заздалегідь.
- Хто запросив? - дивуюсь я.
- Партнери, - Вадим на мить відволікається, щоб щось показати сину в планшеті. А потім продовжує пояснення. - Я не дарма привіз вас сюди, ще в Україні шукав можливість ведення бізнесу за кордоном. Я не звик покладатись на державну підтримку, а моя сім'я має бути всім забезпечена.
Слух ріже слово “сім'я”, але я мовчу. Може він має на увазі дорослу доньку і батьків.
- І що за бізнес? - я трішки підбираюсь, зацікавлена.
- Все те саме - імпорт і продаж запчастин. Мене звели українські партнери з місцевими бізнесменами. Один з них - Ігор, українець, який вже довго живе в Литві. Хотів зустрітись з ним сьогодні, але не вдалось, проте завтра нас запрошено на яхту, він буде там.
- Чи варто нам з сином приєднуватись? - скептично протягую я.
- Ти думаєш Владику не сподобається? На кораблі?
- Ну…
- І ще я думаю тобі теж буде не зайве послухати. Я ж пам'ятаю якою ти була! Вогонь, а не жінка! Я буду вдячний за якусь пораду, - я не знаю чи можна йому вірити, але чорт, ці слова дуже приємні. Він намагається відшукати мене там, де я сама впала у відчай. І ця віра змушує мене кивнути.
- Гаразд, я піду по купальник.