7 Альбіна

Наступний день я намагаюсь отямитись від довгої подорожі. Здається я старію. Організм геть погано відреагував на переїзд. Мене нудить, мене все дратує. Вадим запросив нас з Владом прогулятись до моря. Але я відмовилась, відпустила сина самого.
Якщо вже Вадиму так хочеться налагоджувати стосунки з малим - я не збираюсь йому в цьому перешкоджати. Хіба не для того порушила власну обіцянку і сама зателефонувала чоловіку?
Я ж лежу в ліжку, намагаюсь поїсти що не будь, проте запхати в себе бодай якусь булочку вдається далеко після обіду.
Влад повертається з прогулянки втомлений, але щасливий. Приніс з собою м'яку іграшку, якої у нього раніше не було. Якесь кислотно-синє чудовисько.
- Хочеш повечеряємо десь в ресторані? - пропонує Вадим.
- Я дуже втомлена, - чесно відповідаю я. - Це переїзд був занадто стресовим для мене.
- Тобі треба розвіятись! - наполягає Вадим.
- Завтра, - обіцяю я йому. - Дай мені прийти до тями.
Вадим не виглядає задоволеним. Але слухняно зачиняє двері. Щоб повернутись через годину з пакунком випічки й ноутбуком.
- Пробував глянути телевізор в номері, все на литовському. Хочеш подивитись якийсь фільм?
- Ні, - я хитаю головою. - Я дивилась, що мені треба зареєструватись в муніципалітеті.
- Завтра це і зробимо. Тоді я з малим мультики подивлюсь! - Вадим підсовує мені круасани, а сам сідає на підлогу і Влад моститься біля нього.
Я відчуваю якісь ревнощі. Скільки часу мій промінчик був лише моїм. А тепер з радістю потягнувся до батька. І я відчуваю через це себе покинутою. Знаю, що образа надумана. Але нічого не можу вдіяти зі своїми емоціями.
Я гортаю новини в телефоні. Сама не знаю, що хочу там знайти. Після новин про Єгора зазираю туди з якимось острахом.
З ранку наступного дня ми й справді йдемо реєструватись в органах місцевого самоврядування, отримуємо анкети для заповнення. В Клайпеді чимало українців, яких я зустрічаю у візовому центрі.
Але всі вони схожі на тіні. Тримаються осторонь одне від одного, ховають порожнечу очей за стурбованістю. Не чути сміху чи жартів. Хтось безтактно питає в інших - звідки вони? До мене долинає болюче - Маріуполь.
Я відводжу погляд. Я не знаю що їм сказати. Почуваюсь винною перед ними, хоча я нічого поганого не зробила. Просто мені вдалось виїхати в перший день війни зі свого міста.
Але я все одно наче задихаюсь в коридорах ратуші.
Тікаю звідти занадто швидко, тягнучи за руку Влада. До горла підкочує незрозумілий клубок. Я довго дихаю на вулиці, поки нареті помічаю навколишній світ.
При світлі сонця містечко мені подобається. Поєднання старої архітектури й нових технологій, багато зелені й квітів.
Я вирішую прогулятись до моря, відчути його шкірою. Може і не така погана ідея була приїхати сюди. І нехай мене дратує що всі написи на незрозумілій мені мові, яку я навіть прочитати правильно не можу, та може я навіть звикну з часом?
До вечора я прогулююсь ловлячи сонячне світло і морське повітря.
Почуваю себе набагато краще, ніж вчора. Сили відновились. тому більше не бачу причин відмовляти Вадиму у спільній вечері.
Одягаюсь я просто - на жаль мій гардероб залишився вдома, з собою я не могла привезти стильних суконь чи туфлі на підборах. Тож втискую себе в джинси, знаходжу більш-менш симпатичну футболку. Збираю волосся повище, щоб не падало на шию. Вагаюся чи підвести очі? Вирішую що напевно зроблю це. Не хочу відчувати себе остаточною нікчемою.Бідною родичкою, що забігла на банкет.
Вадим везе мене в ресторан, яскраво освітлений гірляндами. З його вікон видно пришвартовані вдалині кораблі, що підморгують кольоровими вогниками. Ми сідаємо за столик. Влад крутиться від нетерплячки замовити все й одразу.
Я роздивляюсь мені більш вдумливо. На щастя воно продубльоване тією мовою яку я знаю.
- Піцу! - вимагає син. І я здаюсь.
- Гаразд, беріть піцу.
Ми їмо. Вадим намагається мене розговорити. Але я не знаю, що можу йому розповісти. Згадувати про колишнє життя у мене нема сил. Я з усіх сил намагаюсь замкнути на засув ті двері, і повірити що у мене почалось нове життя. А чим займався він всі ті роки що ми не бачились мені не цікаво. Він жив в іншому місті, і ми й познайомились тільки через те, о їх фірма поставлялась нам деталі. Колись у мене була розкішна автомайстерня. Ця згадка мене засмучує. Все ж Вадиму вдалось зіпсувати мій настрій.
- Замовити тобі шоколад? - питає чоловік, коли помічає як байдуже я длубаю піцу. - Якийсь фондан?
- Замов, - вирішую я. Справді хочеться чогось солодкого.
Десерт приносять швидко. і Вадим хапає виделку, щоб піднести шматочок їжі до мого рота. Цей жест вибішує. Але несподівано я відчуваю прилив звірячого голоду. Тому опиратись спокусі не вдається. Перехоплюю губами ласощі, і примружую очі від гострого задоволення. Яке блаженство.
В спину ніби врізається гострий погляд. Я ніколи не відчувала такого - коли ти знаєш, що за тобою спостерігають з жадобою.
Повільно намагаюсь озирнутись. І завмираю. Здається у мене поїхав дах.

- Альбін, з тобою все гаразд? - слова Вадима долинають наче крізь туман. це кров шумить у скронях. Нестерпне відчуття дежавю. І нереальності навколишнього світу.
- Все гаразд, - тягнусь до склянки з водою. Роблю декілька маленьких ковточків, щоб проштовхнути важку грудку в горлі.
- Ти наче привида побачила, - усміхається Вадим.
Мені геть не смішно.
- А що таке привид? - крутиться Влад. Я користуюсь тим, що Вадим зосереджується на відповіді сину.
Знову обертаюсь. За столиком біля вікна їсть чоловік. Я бачу його лише кутовим зором. Тому напевно й обізналась. Бо дуже хочу видавати бажане за дійсне. Дорогий костюм. Інша зачіска ніж в Єгора, коротко стрижене їжачком волосся. Добре виголене обличчя. Напевно мене ввели в оману гострі вилиці й овал обличчя. Єгора не могло бути тут. Ні при яких умов. Бо його взагалі більше немає.
Але мені треба знати напевно. Ніби якийсь шпичак в грудях крутиться. Маніакальне бажання переконатись що я обізналась. Що я дурепа. Треба опинитись до нього ближче, щоб знати точно.
Ноги чомусь відмовляються слухатись і піднятись із-за столу не вдається.
- Ти знову не їси, - дорікає Вадим. - Аль, не можна так над собою знущатись!
- Я не винна що у мене немає апетиту, - дратуюсь. - Чому ти взявся взагалі мене няньчити?
- Я вже пояснював, - він важко зітхає, і настирно підсовує до мене тістечко. Я ж намагаюсь вгамувати власні емоції, яких аж занадто багато. Не можна відчувати стільки всього за один вечір. Треба брати себе в руки. Тому наказую собі не цікавитись чоловіком біля вікна, не гнатись за тим, чого не може бути. Переводжу погляд на Вадима. І готуюсь уважно його послухати. - Я завжди хотів сина.
- Тобі сорок п'ять, що тебе зупиняло? - відповідаю умисно питанням.
- У мене донька, їй двадцять буде восени, - пояснює терпляче чоловік. - Ми довго намагалися з дружиною народити ще одну дитину. Але років сім тому розійшлись, так і не досягнувши успіху.
- Мені шкода.
- А мені ні, - йому все ж вдається втиснути виделку мені в руку. І я непомітно сама для себе починаю їсти десерт. Жага до шоколаду нікуди не зникла. Тим часом Вадим продовжує: - Ми не підходили напевно одне одному. Тож у кожного було власне життя задовго до розлучення.
- Ти міг знайти за ці сім років будь-яку дівчину, - я усміхаюсь. Не перебільшую. Вадим привабливий, зрілий, з грошима.
- Мені не треба будь-яку, - відповідає чоловік. Теплий пронизливий погляд огортає мене. Так що мені відразу стає дуже ніяково. Я боюсь почути щось не те. Щось що змусить мене тікати. І Вадим ніби розуміє це. Бо опускає очі до своєї тарілки. - У мене були дівчата, та переважно їм треба було від мене гроші, а не я сам. А я вже втомився від такого формату стосунків. Ще у шлюбі.
- Розумію, - киваю я. Тіло поволі відпускає напруга. Я заспокоюсь. Нерви, натягнуті немов струни розслабляються. Мене ніхто не примушує дати відповідь сьогодні. Я обізналась щойно. Я дурепа.
- Альбін, коли я дізнався що наша випадкова зустріч дала таке чудо, - погляд сповнений ніжності на Влада. - Я зрозумів, що випадковостей не існує. Нам з тобою треба трохи часу, щоб розібратись. Навіщо доля нас звела.
- Ти маєш рацію, час нам не завадить, - тут я погоджуюсь цілком і повністю. І Вадим усміхається. Здається йому подобається знаходити з мною спільну мову.
- Побудемо тут, сподобається в Клайпеді, то знімемо тут будиночок, - обережно ділиться він планами. - Владику дуже подобається море.
- А якій дитині не подобається? - куйовдю мале волосся. І мимохіть знову скошую погляд на столик біля вікна. Там порожньо.
Мене охоплює розчарування. Сама не знаю чого чекала. Вже ж не того що якийсь самотній литовець підійде до нас знайомить. Але пустка шириться. Наче щойно втратила щось важливе.
- А тобі подобається? - продовжує розмову Вадим.
- Я хочу подихати, - не до ладу відповідаю я. - Я на хвильку.
Встаю з-за столу. Виходжу на вулицю. Вхопити жар-птицю за хвіст, ось що я намагаюсь зробити. Навіть якщо вона мене спале.
На вулиці темно і свіжо. Морське повітря обгортає голі плечі. Я підходжу до краю тераси, де за освітленим колом, суцільна темрява. Спускаюсь сходами. Звідкись тягне тютюновим димом. Я відвертаюсь від того напрямку, обхоплюю себе руками. Як же позбутись цієї мани? Як продовжувати жити?
- Гарний вечір? - чую голос. Він зі знайомим інтонаціями. Але не такий, як я пам'ятаю. Але і цього досить щоб всі волосинки на тілі стали дибки, здається навіть зачіска заворушилась.