6 Альбіна

Клайпеда зустрічала нас дощем. Краплі рівномірно стікали по лобовому склу і я відчувала що починаю клювати носом від цієї монотонності. Влад той і зовсім зморений спав в дитячому кріслі. Дуже незручна річ, не можна було ніяк його розкласти, щоб сину було легше. Але пересадити дитину Вадим не дозволив, мотивуючи це тим, що в Європі дуже суворі закони.
- Скоро приїдемо, - пообіцяв чоловік, помітивши як я сонно примружила очі. Сил роздивлятись вулиці у мене не було. - Потерпи.
- Угу.
Я побіжно глянула на нього. І вкотре себе запитала, навіщо я погодилась на його допомогу? Могла б сама виїхати. Могла. Але насправді це був обман. Я б так і сиділа в лісі, сумуючи по втраченому. Вадим одним поглядом осягнув мій стан.
Він не лаявся. Не питав в чім його причина. Просто прийняв рішення - я і дитина будемо жити біля моря і в безпеці. Я інертно погодилась.
Це було неймовірно просте рішення - перекласти відповідальність за себе на чужі плечі. Я ніколи вжитті так не робила. Але тоді відчула неймовірне полегшення, що я більше не несу відповідальності.
Я не цікавилась тим, як Вадим зміг перетнути кордон. На інваліда він був не схожий.
Пам'ятаю, коли я обирала батька для своєї дитини я не розмінювалась на дрібниці. Вадим Пустовіт був холостим, багатим і мав гарну зовнішність. Кремезне тіло, треновані м'язи, виразні риси обличчя, пронизливі чорні очі. Мені хотілось, щоб моя дитина народилась красивою. І Влад нам вдався на славу.
А ще Вадим мав успішний бізнес. Це теж було йому в плюс, адже уміння пробиватись під сонцем я цінувала в людях. В нюансах характеру свого обранця я не розбиралась - адже ніколи не збиралась поєднувати з ним своє життя.
Тож його рішучість захистити сина мене приємно здивувала. Точніше здивувала б якби я не перебувала в глибокій депресії. Мої емоції померли разом з Єгором. Він забрав моє світло і внутрішній стрижень. Залишився сірий світ, в якому мені було все байдужим. А останнім часом мені просто увесь час хотілось спати.
- Нарешті! - навігатор повідомив, що ми прибули в пункт призначення. Я вибралась з машини, підставивши обличчя під краплі дощу. Здалось, що він солоний, ніби вітер кидає пригорщі морської води в обличчя.
- Альбін, ходімо, я віднесу сина, а потім повернусь по речі, - наказав Вадим.
І я мусила йти за ним у скупо освітлене фоє готелю. Персонал напевно вже готувався спати. Тож нашій появі не надто і зраділи. Але ввічливо прийняли документи, і провели до номера. Я переступила поріг затишної кімнати з картинами на стінах і блискучим паркетом на підлозі. Стягнула кросівки, які здавалось приросли до ніг, і підійшла до ліжка, куди Вадим обережно поклав сплячого Влада.
Син так втомився, що навіть не відчув як його несли.
- Ти будеш вечеряти? - підвівши голову запитав чоловік.
- Ні, не голодна.
- Гаразд.
Він теж втомився. Почервонілі очі, і скупо стиснуті губи красномовно свідчили про це. Цілий день за кермом. Мені б мало бути його шкода. Але сил вистачило лише на прилив ніжності до сплячого сина.
Я сіла на ліжко, і втупилась в картину із зображенням дівчини з виноградом.
Я в Литві, як і хотів Єгор, я покинула Україну. Навіщо? Що я буду робити тут, на чужині? Куди бігла і куди прибігла?
Страшно не було. Просто все дратувало. Покрутила на зап'ястку червону нитку. Скільки разів поривалась зірвати її та викинути у смітник і не змогла! Єгор продовжував тримати мене на своєму гачку, навіть вмерши. Вже місяць сплив з того злощасного дня, а мене все ще не відпустило.
- Навіщо ти так зробив? - прошепотіла я.
- Ти щось сказала? - виявляється в кімнату повернувся Вадим з валізами, а я і не помітила.
- Нічого. Добраніч, - я кивнула йому.
Зможемо ми щось побудувати з Пустовітом заради сина? Він дуже обережно завів цю розмову після того, як ми перетнули кордон. Мене злякала його пропозиція. Але потім Влада вкачало і знудило, тому я мала легальну причину уникнути неприємних розмов. Завтра щось вигадаю, щоб чоловік залишив мене у спокої. Я просто хотіла, щоб мене не чіпав ніхто.
З великим зусиллям я підвелась і відшукала ванну. Не вразив мене ані дизайн інтер'єру, ані теплий душ з десятком режимів. Пальці ледве не на осліп перебирали мийні засоби. А потім я провалилась в сон на м'якому ліжку, пригорнувши до себе сина.
Я дихала запахом його волосся, відчуваючи що мерзла грудка між ребер трішки ворушиться під кіркою льоду. Значить ще жива.