5. Чудна любов

Друга доба пішла з тих пір, як напали на брата, як лишили рвані рани на боці та спині, розквасили обличчя, як він збив ноги, коли біг, тягнучи мене за собою. Якби не я, він би дав їм відсіч, та як на мене кинулись теж, я злякався, і брат мав брати мене й хутко бігти.
Два дні минуло з тих пір, і два дні дід не відходить від постелі, яку віддав брату. Все лає його, проклинає, грозиться вигнати з хижі, та руки такі лагідні, а голос тихий, що наче він дитину заколисує, а не вигнати погрожує. Ну, все ж любить дід мого брата. Правда чудно любить, я ще не видів щоби так любили.
Брат, як зайшов два дні тому до хижі, заштовхнув мене, що я аж спіткнувся й впав, і без пам'яті опустився на постіль. Дід, як побачив, я думав, і зомліє на місці. Та він одразу гукнув мені принести воду і далі все робив так, наче це для нього діло звичне, лише грубою лайкою та лагідними руками не давав брату смикатись.

  За два дні брат до тями не прийшов ні разу, все лежав на одному боці, тому що цілий, уривчасто дихав і щось шепотів. Дід казав, що все гаразд вже. Єдине, що його тривожило, це жар, чоло брата було постійно гарячим. Та дід мене проганяв, казав, що знає, що робить. Я й не сперечався, бо дійсно — брат ніби просто спить, трохи неспокійно. 

*

Тяжко без брата. Доки він спить, їсти хочеться — а нема, пити хочеться — а нема. І послав мене дід на третій день до баби Устини, аби я в неї в наймі поробив та ми мали що їсти.
З самого ранку робив на її полі, потім на господарці, тоді ще в садку. Не схоже це на тих овець, що ми з братом пасли. 

 А він же так щодня.