4. Чужі у власній хаті

Ранок прийшов повільно, очікувано, тепло. На дубі було тепліше, ніж у хижі на печі. Я й не пам’ятаю, як заснув — все боявся, що впаду, та, схоже, був надто виснаженим.
Як перші промені літнього сонця торкнулись поля, я прокинувсь. Не знаю, навіщо. Брата не було ніде, та я не надто переймався — зрештою, його й в хижі ніколи немає, а тут, певне, встав раніше мене й пішов кудись. Скоро вернеться.
Зліз з древнього дерева — ранкова роса обмила босі ноги від пилюки, лишивши видимими лише білосніжні ступні та синці на них, що лишились з учора. Легенький вітерець обійняв за плечі, вмовив покинути дуба, пройти за поле… він вів мене. І привів до струмка, де вже був брат. Він, закотивши штанини, опустив ноги в воду, омивав їх. Його знову розірвана сорочка лежала осторонь, мокра.
Його спина була вкрита саднами, синцями та струпами. Все — від побиття батогом діда до ударів забіяк — перетворило його надмірно струнку і сильну спину в мапу, по якій протікали криваві ріки поміж багряних сіл. То болить… напевне, болить…
Я пройшов, сів коло нього, теж опустив ноги до води.
— Ранку, малий. Як спалось?
— Та не спалось. Лячно було…
— Та ну! То ти, мабуть, від страху там похрапував? — жартував брат.
— Та я сам спати не міг, але тіло саме! Чесно!
Він засміявся.
— Ну що — краще тут, ніж у хижі з дідом?
— Та. Тут ніби й поле, а тепліше.
— От тому я й не вертаю додому до останнього…
Так ми й проводили ранок — у спокої й веселощах. Він водив мене по місцю, показав, куди тече струмок, як до лісу швидко пройти, які степи за полем. Показав трави, якими свої рани натерти можна, щоб не гноїлись і заживали швидше.
Так було доти, доки я їсти не схотів.

 Треба було вертати до хижі — там готувати кашу, бо дід ніколи до печі не підійде, аби щось приготувати. Він каже, що то не чоловіча робота.
Додому не хотілося. Дід зараз буде злим, з похміллям, кричатиме. А може, й не сам буде… любить де іноді привести когось з собою… навіть їсти я вже не хочу…
Брат бачив мій настрій, розумів його і намагався розрадити. Він відволікав мене від тих дум, показував, що на полях росте, які трави між полів, що можна зібрати на чай, що лікує, що навпаки. Так цікаво розповідав! А ще, як бачив, що я знову зажурений іду та й не чую його, різко брав за руки і трохи крутив мене в повітрі. То так забавно було, що я забував думати про діда.
До хижі прийшли близько до обіду. Дід був там — і не сам.
Ввійшли, і я побачив… за столом сидів похмурий, з похміллям дід, а поряд з ним сиділа… тітка Галина?
Тітка Галина була сестрою мами і приходила лише тоді, як щось траплялось, а просто так — ніколи.
А що трапилось?
Так я і стояв би в дверях, якби брат не штовхнув мене всередину.
Дві пари злих очей повернулись на мене.
— Ти чого прийшов? Навіщо ти прийшов?! — дід сердито, дихаючи перегаром, дивився просто мені в очі. — Ід-іди звідси! Іти! Іди за своїм братом, іди з цим псом! Чого ти тут забув?!

 Я не знав, що робити. Чому він виганяє мене? Тітка Галина через це тут? Вони змовились і вирішили нас з братом викинути з дому?
— Чого пристав?! — голос брата гримнув за моєю спиною так, що я аж здригнувся.
Та він говорив уже до діда, а не до мене.
— У тебе совість є? Скажи — є чи ні? Видко, що ні! — тітка Галина звернулась до брата. Було чути, що вона нещодавно плакала.
— Та що таке? З чого ви вже трагедію зробили?
— Що таке?! Ти дитину з дому потягнув! Ви ніч невідомо де провели! Вас до обіду не було! — тітка Галина.
— А що було робити? Йти за оцим пияком до хижі і молитись, щоб він нічого дурного не вчудив?
— До мене прийти! Сказати діду хоч, куди ви йдете! До хутора піти, у людей заночувати! Де вас чорти носили?!
— Куди? До вас? — брат презирливо дивився на тітку Галину. — Щоб ви сказали, що місця у вас немає? Чи щоб до ранку малому про батьків нагадувати — мовляв, «ой, це ж їх не стало, от ти сиротинка… А пам’ятаєш чому? А розкажи!»? Чи діду з його приятелем треба було сказати, куди ми йдемо, щоб вони за нами ув’язались?
— На хутір треба було йти… — ображено, з докором сказала тітка Галина.
— Ах, на хутір! Вибачте, тітко, а ви не підкажете — до кого? До кого я мав іти? Як я мав це робити? Прийти, як обідранець, і просити милостиню на колінах? Благати, щоб під лаву пустили лягти? Я краще на вулиці замерзну, ніж терпітиму таке приниження!
— От і йди на вулицю. І можеш не вертатись, — дуже тихо мовив дід.
— Та я б радий був, та мені вашого онука нагодувати треба. Ніхто ж не може кашу нагріти. Ви ж уже понаїдались — навіщо про інших думати?
Дід вдарив пляшкою по столу. Брат пройшов повз — і до печі.

 — Діду, а ви нас чекали вночі? — я спитав.
— Я того шайку не чекаю! Хай би він пропав! Я тебе що — відпускав кудись? Не пригадую!
— Ну… то ви переживали за мене? І тому тітка Галина тут?
— Мені що, робити більше нічого, як до сусіднього хутора їхати за Галькою? Сама прийшла — щось їй нудно у себе стало. А я… я страждав вночі! У мене горе було, я його запивав! Це вже годину тому Галька прийшла, розбудила — а тебе нема! А я, як знав, що ти з тим пішов кудись. А хто мені мав води з криниці принести? А город посапати? Бур'ян прополоти? Так от знай — я таких, хто від роботи тікає, у себе вдома не чекаю!
— Це не твій дім, — брат просичав.
— А тобі права голосу не давали! Користуйся моєю добротою — я дозволяю тобі жити тут спокійно… — дід упустив голову на стіл і захропів.
— Спокійно жити у себе вдома?.. — брат тихо мовив, ставлячи переді мною тарілку.
— Ох, гаразд… — тітка Галина зітхнула. — Раз ви вже вернулись, я піду.
І вийшла з двору.