3. Моя перша робота, п'яний дід та дуб

Батьків не стало роки три тому. Сьогодні той самий день.
Брат прокинувся перший, та вставати з печі не хотів.
— Вставай, ледар! Вставай, кому кажу! — дід Семен кричав на нього.
У відповідь лише сипле дихання. Натягнув ковдру вище на голову.
— Аз ти ж Ирод! Ану, бігом зліз з печі!
Я сидів в кутку. Я не знав, чому брат так не хоче вставати, зазвичай він виходить ще до світанку.
— Діду, може, йому погано?
— Кому? Оцьому шкурнику? Не тринди!
Я опустив погляд і вийшов з хижі.
— А ти, — звернувся дід до брата, — щоб зараз же встав, пішов набав води і на город пішов, шкідників з картоплі збирати! Ич, розлігся він тут. Тьху.

 Дід вийшов з двору і попрямував кудись у невідомому мені напрямку. Я ж пішов до брата.
— Агов! Ти як?
— Я в порядку. Зараз встану.
— Тобі боляче?
— Ні. Просто… не хотів тому старому коритись… Ти їв сьогодні? Снідав?
— Ще ні…
— А що, той, — кивнув у бік хвіртки, — не міг рідного онука нагодувати? Руки відваляться, як стане за "бабську" справу? Тепер точно встаю, треба ж тебе нагодувати. А то будеш, як я — шкіра й кістки.
Він зліз з печі, підійшов до комори, де ще вчора закінчилось все.
Подивився на мене, в вікно… мовчав, але його погляд був дуже красномовним.
— Ходімо.
— Куди?
— Ти їсти хочеш? От значить треба працювати йти. Ех, а я вже думав, що сьогодні трохи відпочину…
Вийшли. Він повів мене на хутір, але куди саме, я не знав.
Йшли довго, аж на кінець хутора. Там зупинились коло чийогось двору, він ввійшов. Собака скажено загавкала на мене, але він її заспокоїв якимось ніби магічним чином. Пес чемно ліг і лише скулив.
З білої хати вийшла жінка. Побачивши нас, вона здивувалась, але посміхнулась:
— То ти все ж вирішив і сьогодні попрацювати? — звернулася до брата.
— Та, так треба просто. Робота є?
— Звісно. Але я не хочу сьогодні те сильно мучити тим, ти де й з братом малим. Можете випасти худобу. Вівці скоро на пасовище підуть, а глядіти, вважай, нікому.
— А нормальну роботу можна? Якось не правильно, що я буду отару пасти, коли можу й більше зробити. Нехай малий піде, а мені дайте — я дров вам на зиму нарубаю чи в полі попрацюю.
— Слухай, сьогодні у вас обох не той день, коли треба впахувати на когось.
— Ні, це ви послухайте — нам потрібна їжа. За випас ніхто не платить достатньо. Дайте нормальну роботу, заплатіть за неї, як зазвичай, та й ми підемо собі.
— Або випас, або шукайте деінде, — вона стиснула плечима, — та я б заплатила те саме. Все ж лишати отару без нагляду, поряд з лісом, — то вовкам на потіху.
Він мовчав. Я відчув, як живіт заболів, і глянув на брата. Він на мене.
— Гаразд. Давайте.
— Добре. Ведіть отару на пасовище.

 Вивели, пасуться вівці. А я голодний, аж до сліз. Брат же сидить, мов не потрібно йому їсти зовсім.
— А к'ли ми будемо їсти? — я жалібно заскімлив.
— А ти хіба заробив на "їсти"?
— А к'лиии?
— Десь по обіді.
— А ти хіба не голодний?
— А ти бачив, щоб я їв сьогодні? Звісно, голодний. Я звик.
Сиділи мовчки. Я дивився на овець, що мирно скубали шовкову траву, прохолодний вітерець тріпався в волоссі, Лесь поряд пролетів джміль… я намагався не думати ні про що, заглушити голод, біль, образу на діда… Дід. А куди він пішов взагалі? Хм, не пригадую, щоб він хоч раз приносив додому хоч щось окрім… ні, він нічого не приносив додому.
— Я родився в полі. Були жнива, і мати наша у полі жито жала. От посеред поля, під палючим сонцем, з'явився я.

 Жили ми з мамою і бабою в землянці, доки мені чотири не виповнилось. Хто мій батько, ніхто не знав і не знає досі. А тоді мати почала приводити до нас чоловіка молодого, як вона сама. Я довго його намагався вигнати, бачити не хотів. Та він йшов ненадовго, і тоді вертався. Він був поряд, коли мені погано було, коли мати не могла, коли скучив. Він мене з часом почав "сином" звати, я його вже не виганяв. Він — це наш з тобою батько.
Як мені виповнилось п’ять, ми переселилися, стали жити за хутором, в хижі. То він побував її. За рік з’явився ти.
Я пам’ятаю, як мама не спала по кілька діб, коли ти кричав, як баба до нас перейшла і допомагала. Ріс ти повільно.
Дід приходив тоді рідко. Він же батько нашого батька. Він тебе любив, але мене він якось на вулицю і зимову ніч вигнав.
Мати завжди прокидалася рано, до зорі, щоб витопити піч, попорати худобу, щось на городі встигнути. Взимку вставала на годину пізніше.

 Ми мали свою господарку — коні, корови, кури, гуси, качки. Мали поле своє. Робота завжди була, і на всіх.
Дуже нас з тобою батьки любили. Надто батько. Ніразу за життя мене не вдарив, слова кривого не сказав, від діда захищав. А от дід…
Баба завжди щось вишивала. Скільки себе пам’ятаю — завжди. Іноді продавала, іноді робила на весілля чи яке ще гуляння. І співала. Багато співала, і гарно.
Завжди в хижі тепло було, пісня була, і хліб був… — брат розповів все це тихо, замріяно, тужливо... Говорив повільно, згадував усе, що було.

 Я й собі замислився, згадував…
— А зараз, як у нас життя? Ну… без них?
— Як бачиш, господарки у нас, дякуючи одному п'яниці, більше немає і... Але давай ми сьогодні про погане не будемо? Добре?
— Гаразд. А коли обід?
— Коли сонце в центрі буде.
— Болить…
— Терпи.
Коли сонце нарешті дійшло до центру, я їсти не хотів. Мені боліло, нудило, я не міг встати. Але їсти вже не хотілось.
Та жінка дала брату якийсь мішечок, сказала, що то нам буде пшоняну кашку з чого робити.
Брат взяв мене на спину, дав мішечок, і ми пішли додому.

 Там він зготував кашу, змусив мене їсти. Біль потроху вщухав, а тоді зник зовсім. Я впав на лаву і здається заснув.
Прокинувся вже під вечір від сварки в дворі. Вийшов. П’яний дід і ще якийсь чоловік кричали брату образи, виганяли його, а він їх не пускав до хижі.

— Геть з дороги, вишкребку! — обличчя діда було червоне від алкоголю. Він кидався з кулаками на брата, а тоді й на мене, як побачив.
— Ану геть! У мене горе! У мене сина не стало! Іди звідси! — дід.
— А у мене батька! І що тепер — напитись, як снинота, і прийти іншим хати розносити?!
— Ах ти ж собака ти дика! Нема в тебе батька! Нема! Це мій син, ти там ні до чого! Виродок! Не самій його батьком називати — у те нема батька!
Брат штовхнув їх обох, взяв мене за руку і потягнув геть з двору. А двоє п’яниць зайшли до хижі.