Біла піч була відкрита, мати діставала з неї щойно зготовану солянку. Я не хотів вставати з лави, та живіт зрадницьки завурчав, змусивши мене встати з нагрітої лавки і піти до столу. Я глянув на бабу: вона спокійно сиділа біля печі й наспівувала, вишиваючи нам рушника. Вона десь роздобула насичений синій колір і тепер вишивала волошки. Сів поряд, став розглядати ті диво-квіти, що так впевнено і водночас ніжно розкинулися на білосніжному рушнику… так, чудові волошки, сині-сині, мов очі брата…
— При долині кущ калини нахилився до води.
Ти скажи, скажи, калино, як попала ти сюди.
Ти скажи, скажи, калино, як попала ти сюди, — баба завела нову пісню, і мати підхопила її. Мати, готуючи до обіду хату, баба, вишиваючи, співали разом, і я собі підспівував тихенько:
— Якось ранньою весною козак бравий прискакав.
Милувався довго мною, а тоді з собою взяв.
Милувався довго мною, а тоді з собою взяв.
Він хотів мене калину посадить у своєму саду.
Не довіз і в полі кинув — думав, що я пропаду.
Не довіз і в полі кинув — думав, що я пропаду.
Я за землю ухопилась, стала на ноги свої.
І навіки поселилась де вода і солов’ї.
І навіки поселилась де вода і солов’ї.
І не дми на мене, вітре, я тепер не пропаду.
Наді мною сонце світить і надалі я цвіту.
Наді мною сонце світить і надалі я цвіту…
Двері відчинилися, і дві постаті — то батько і брат — повернулися з лісу з дровами.
— Тату! — я скочив з місця й побіг до батька, обійняв.
Той у відповідь мовчки, коротко відповів, та й став знімати з себе засніжений одяг.
— А де дідо?
— Та де? Певне, коло коней порається, — брат.
— То ходіть, хлопці, до столу, я вже все наготувала, — мати.
— Дяка велика! — брат зрадів, грайливо вклонився. Короткий сміх у хижі. Тепла рука батька на моєму плечі:
— А ти, ходи, діда гукни. Нехай коні трохи почекають, не втечуть, — всміхнувся тепло.
І ось вже всі ми сидимо за великим столом. За вікном хуртовина б’є в шибки, намагається прорватися крізь важкі двері і відібрати все тепле, світле, що є в хижі, та заслабка — не може того зробити. А в нас тепло від печі, ситно, весело…
— А я!.. — брат почав жвавим голосом щось говорити, та випадково глянувши на діда, швидко змовк.
— Що, "ти"? — з підозрою запитав дід Семен.
— Н-нічого, — брат поник, більше не сміявся.
Не знаю, що він хотів так радісно сповістити, чому дід Семен так ворожо на нього глянув. Батьки та баба теж не зрозуміли, запитально дивилися то на діда, то на брата. В ті моменти мовчали.
— Тьху! Байстрюк… — дід тихо, але чітко сказав це, опустивши погляд у тарілку, але якимось чином ніби пильно стежачи за братом.
Дивився мов на зрадника, на вбивцю, на злодія… Брат лише відвернувся. Хотів був встати, піти назад у ліс, дозволити хуртовині поглинути його цілком, та батько не дав. Він поряд з ним і не випустив з-за столу. Брат спробував вирватися, як завжди мовчки, але з силою. Перекинулась чиясь тарілка, дід зло загарчав, баба схопилася за серце. Батько його втримав, посадив назад, прихилив до себе, ніжно гладячи, щось шептав на вухо… Брат сидів тихо, тримаючись за батькову сорочку, сумно опустивши голову, здавлено дихав…
Ця тиша… вона напружує, лякає, забирає все живе. Я не мав більше змоги терпіти:
— Їхав козак за Дунай, сказав: "Дівчино, прощай!
Ти, конику вороненький, неси та гуляй!"
Постій, постій, мій козаче, твоя дівчина плаче,
На кого ж ти покидаєш — тільки подумай… — я тихо, невпевнено почав пісню, боячись, що зараз щось лихе трапиться через те, що я рота відкрив.
— Краще було б, краще було б не ходить,
Краще було б, краще було б не любить,
Краще було б, краще було б та й не знать,
Чим тепер, чим тепер забувать, — мати підтримали ритм, повели пісню разом зі мною.
— Вийшла, руки заломавши і тяжко заплакавши:
"Як ти мене покидаєш — тільки подумай!"
"Білих ручок не ламай, ясних очок не стирай;
Мене з війни із славою к собі дожидай", — баба, батько і навіть брат долучились. Вернулося тепло, голос, життя.
Пісня лунала гучно, впевнено, живо…
А тоді ще одна, і ще… Всі забули про розлиту солянку, про злого діда, холод, зиму, сварки і просто співали, доки не почало сонце хилити.
Я засинав на колінах у мами, побачив наостанок волошки сині-сині, мов очі брата, на колінах баби.
Я відкрив очі. Прокинувся. Вже був ранок. Хоч було червень, у хижі прохолодно, піч крижана. Брата не було вже, та дід щось стукав у кутку.
— Діду, а де він?
— Та пішов, обідранець! Вже б не вертався краще.
Я потягнувся, побачив коло печі відро з водою, кошик із якоюсь крупою. Отже, перш ніж піти, брат приніс води та їжі. Все ж любить він нас. Як батько його любив… Він, певне, найбільше за батьком скучає…