1. Приблуда

Він знову ввійшов у нашу хижу. У нашу стару, похилину, темну хижу, що колись, як повідають, була й його. От він заходить. Як завжди: брудний, подраний, пом'ятий, з видимою рваною раною на плечі. Колись він приховував від нас ті рани, а тепер і того не робить.

 Повільно роздягається, знімає поваляну в пилюці сіру сорочку, обмиває нашвидкоруч босі ноги; обідрані штани цього разу не знімає. Прямує прямо до печі.
— Ооо, прийшов, собака бродяча! — втомлено, але люто мовив дід Семен, дивлячись на нього. — А чого ж ти прийшов? Ночував би вже в полі..., - уїдливо 
Він не відповів, лише махнув рукою, мовляв: "не лізь", і видерся на холодну піч.
— Діду, а чому ви його "собакою" назвали? — я все ж не втримався і запитав, хоч і знав, що можна й отримати за це.
— Та як його ще називати? Приходить лише вночі, голий-босий, мов чужий. Собака! Волоцюга! — дід звернувся до нього. — Я тепер теле так і називатиму! Ясно? Чув мене, собака обідрана? Приблуда! 
Але він лише простогнав.
Дід зітхнув, відвернувся на лаві і вже за кілька хвилин захропів.
Я дочекавшись, доки дід міцно засне, скосив з лави:
— Куди..зіб..рався? — дід відкрив сонне око.
— Та я на двір, подихати.
— Диви мені... — і заснув.
Я вийшов на вулицю. Суха земля, соняхи біля вікон, бузок відцвітає… червень… Пішов за хижу, де був задній дворик. Садок пишний ми не тримали, однак кілька яблунь, груш і слив все ж було, а ще порічка і малина. Так, небагато, як у тітки Галини, та теж гарно. Як там батько казав: "головне, що своє".
Я ліг на траву під сливою, дивився на місяць, що нещодавно проводжав мого брата до хижі, і тепер повільно тікав з неба, запрошуючи з собою поодинокі хмари…
Я зайшов назад до хижі, коли місяць пройшов над нею, і озирнувся. Так, потрібно лягти знову до діда, він так каже, бо місця немає. Але ж… Але ж братик! Йому холодно, певне, на печі. І боляче. І самотньо.
Я ледь виліз на піч. Візерунок на ній нагадав: колись вона гріла, а тепер стоїть темною, холодною, мовчазною. Був би батько — була б хижа ціліша. Була б мати — була б хижа тепліша. Був би хлібець на столі, молочко парене, галушки… ммм… гарячі…
Я ковтнув слину і продовжив свій шлях до брата. Той спав поверхнево.
Я глянув на нього. Він втомлений, побитий, худий, в пилюці весь. Рана його горіла жар-квітом серед сірого тіла. Я підповз ближче, торкнувся ноги. Він смикнувся. Я заліз під його майже прозору ковдру, притулився до його грудей, прислухався до серцебиття. Він це відчув, пригорнув мене до себе і погладив по голові, як робив це щоразу. Тоді відкрив каламутні очі.
— Малий… я скучив за тобою, — втомлено посміхнувся і поклав голову на моє волосся.
— … — я лише більше пригорнувся до нього. — Оброби рану, вона ж болить.
— Ех, гаразд. От сонце зійде, і я і помилюсь, і переодягнусь, і рану оброблю, — пообіцяв він. — А ти діда не боїшся? Він же битиме, як побачить, що ти до мене знову ліг.
— Хай б’є. Я хочу з тобою бути. Ти можеш завтра раніше прийти і не таким побитим?
— Я спробую.
Більше не говорили, бо не було про що. Просто лежали мовчки, дихали, відчуваючи тепло один одного.
Він заснув першим. Він завжди засинає першим, раніше за мене і діда. Коли ще він приходив на вечерю, дід йому постійно казав: "годі спати над тарілкою". А тепер він не приходить… Дід довго не вірив, що він не п’є. А не п’є, не випиває, щоб заснути десь під парканом. Просто приходить пізно, побитий, мовчазний, а вдосвіта йде, і ніхто не знає куди, навіть він сам…