Всі збіги випадкові, крім тих, що ні

Тепер сниться часто: з неба ллється вогонь – світломузика смерті, розлітаються на друзки вітрини, хрускіт шкла на зубах десь нагадує знесолоджений цукор, і осоружна нав'язлива думка: не дозволити собі ковтнути.

У своїх задумах і вчинках, навіть і цілком спонтанних, ми зазвичай виходимо з припущення, що в нас попереду ще купа часу. Зазвичай… та не сьогодні. Сьогодні ми виходимо з припущення, що завтра може не настати. І якщо завтра не настане – в нас все ще залишається сьогодні. Ми перерозставляємо пріоритети. Приводимо до ладу свої справи і папери. Наздоганяємо відкладене. Уникаємо образ. Прощаємось із випадковими, даремними у нашій “бульбашці” людьми і поринаємо в нові або старі стосунки. Ми вимикаємо перфекціонізм. Дозволяємо нестриманість і вибачаємо собі недосконалість. Ігноруємо потічки пилюки на перекреслених клейкою стрічкою шибках… ілюзорне самонавіювання: від “прильоту”, звісно, не врятує, та хоч не посіче уламками, коли “не по нас”... І вголос промовляємо слова, що заборонені були в “нормальному” житті... Як от я зараз.

Хіба буває щира дружба між жінкою та чоловіком? – так, авжеж, буває… якщо чоловік – то мій колишній. “Колишній” – мабуть, не те слово, з огляду на незіставність нашого “разом” і “нарізно”, проте наразі іншого словник не пропонує.

Ми обидвоє в шлюбі, кожне у своєму, щасливі з іншими, і наші діти старші вже за нас тодішніх, та досі ніжно дружимо, оберігаючи ревниво нашу близькість від втручань і часу.

В миті меланхолійної самотності крадемо одне одного у всесвіту, вертаємося подумки і вголос, щоразу скочуємось у “ми”, щоразу домовляємось, що це востаннє. І домовляємось не домовлятись. Коли з якоїсь дивини ми опиняємось у зоні одне одного досяжності, то претендуємо на цілковиту одне одного увагу і хворобливо реагуємо на зовнішні подразники, що нас роз-зосереджують. Краще ніяк, ніж похапцем і принагідно.

Як тепер кажуть, закриваючи гештальти, лютую часом, і собі доводжу, що минулося, що відболіло вже… та щойно вщухне, щойно я себе умовлю, що той кутик серця, що твоїм вважала – знову вакантний… ти повертаєшся, немовби відчуваючи, й наводиш контури подекуди вже зблідлої печатки: “МОЯ”.

Мій ексклюзивний Брайдсгед – із застереженням: “вживати в малих дозах, коли потенційна користь перевищить потенційний ризик; уникати безпосереднього тривалого контакту; спричиняє стійку (пожиттєву?) залежність вже після першого ковтка чи ненавмисного вдихання”

***

Як і безліч лав-сторі на планеті, наша історія почалася з випадку. Із вимушеної мимохідної затримки.

Того року природа нам підкинула напрочуд теплу, нетипову для цих місць, весну, і вже від березня ми з Юлькою чи не щодень, озброївшись нотатниками й ручками, їхали на пляж складати пазл з чернеток до мого диплому. На той час прибережжя ще не було загарбане маєтками нуворишів та мафіозі, тож вільний доступ до води ще не здавався розкішшю. Ласкаве сонечко люб'язно дарувало гарний настрій та стійку засмагу, рівномірно-ніжну, якої не здобудеш ні на яких півднях, й до травня ми обидві почувались неймовірними красунями. Красивими тією безтурботною зухвалістю, що є властива тільки юності.

Юлька – моя, з найближчих, подруга і мій приземлений “здоровий глузд”, коли потрібно було навернути заблукалу в надлишкових мріях до буденності. Тепер, дорослою, я розумію, що ті навернення – хоча й були спрямовані на зваження всіх pros і cons, – та все ж були скоріше деструктивні, оскільки спонукали підкорятися чужому розпорядку денному і відмовлятися від бодай спроб наполягати на своєму. Власне, у цій історії саме така їй була роль відведена – мене “отямити”, коли я була здатна свій безпечний світ покинути заради нього.

Наш випускний рік, іспити, пройтися до гуртожитку, коли позичити конспект, у гості або й просто так, на посиденьки за нагоди або без. В котрийсь із днів у вервичці подібних ми з Юлькою прийшли в гуртожиток з дорученням від деканату, по якісь переддипломні списки – вже й не згадати. У плановій точці призначення нікого не було, ера мобільних телефонів на той час ще не настала, тож ми постукали в сусідні двері запитатися, чи там, бува, не знають, де подівся наш хранитель списків.

Зазирнути до незнайомої кімнати, отримати запрошення перечекати необхідні хвилин десять або більше – щоби натомість на ціле життя застрягти часточкою серця у незавершеній історії взаємного кохання.

Формально, ми обоє були “з кимсь” – я у задавнених стосунках без експресій, він – у спробах привернути інтерес дівчини, що на той час наче йому подобалась. Ми між собою були не знайомі, що зараз видається нереальним і незрозумілим – як ми проходили повз одне одного роками тими ж коридорами – і не перетинались? і як би склалося, якби... 

За збігом, знов-таки, у гуртожиткових на вечір були “плани”, й нас, натурально, запросили приєднатися. Ми чималеньким товариством посунули на пагорб (Юрковицю?) смажити картоплю на вогні – такий собі делікатес, котрий у злиднях пост-совкового студентства, густо приправлений піснями під гітару, фліртом й сутінковою романтикою, нам видавався стравою розкішною. 

Сьогодні, повертаючись думками у той день, я схильна припускати, що якщо буває загалом кохання “з першого погляду”, то це, без сумніву, було воно. З перших хвилин знайомства промайнуло – очі в очі – щось усміхнене, затишне й невагоме, а тоді, в старому тому лісі ми двоє ніби опинились наодинці, ніби раптом стишився гітари спів й неквапне бубоніння навколо, і зникли люди, і залишилось тільки полум'я багаття поміж нами, крізь яке вдивлялись одне в одного тим самим “першим поглядом”… – й відтоді вже й не розлучались ані на жодну мить, що випадала нам поза нагальними питаннями завершення навчання й перервами на сон, аж доки… втім, то було згодом.