Розділ 20. Точка зламу

Сон тієї ночі був поверхневим, рваним, сповненим тривожних і водночас п'янких сновидінь. Щоразу, прокидаючись від шурхоту важких соснових гілок за панорамним вікном мого номера, я пригадувала його очі. Те, як він зупинився на порозі. Його стриманість, яка, я знала, вимагала від нього надлюдських зусиль, вразила мене більше, ніж якби він піддався пориву й перетнув межу.

Він дав мені вибір. Він залишив контроль у моїх руках. І саме це усвідомлення ламало мою броню швидше за будь-які слова чи дії. Я завжди вважала, що контроль — це моя абсолютна зброя. Моє вміння абстрагуватися, заморожувати власні почуття, перетворювати хаос на чіткі колонки Excel-таблиць. Але що робити, коли хаос оселився всередині мене? Коли лише один спогад про запах чоловічих парфумів із нотками кедра та чорного перцю вибиває з голови всі раціональні думки?

Ранок зустрів мене тьмяним, сірим світлом, що ледве пробивалося крізь густі хмари над лісом. Готельний комплекс «Шепіт лісу» здавався ізольованим від усього світу островом, де існували лише ми двоє. Я підвелася з ліжка, відчуваючи важкість у всьому тілі, і попрямувала до ванної.

Контрастний душ трохи привів мене до тями. Крижана вода змила залишки нічної слабкості. Сьогодні на нас чекала надзвичайно важлива зустріч із польськими партнерами просто на будівельному майданчику «Вектора». Це був мій перший справжній іспит як одноосібної керівниці проєкту, і я не мала права на помилку.

Я ретельно висушила волосся, зібравши його в тугий, ідеально гладкий хвіст. Жодних компромісів. Одягла строгий чорний гольф із високою горловиною і класичні темно-сірі брюки, які робили мене візуально вищою. Мій звичний діловий панцир. Я — керівниця багатомільйонного проєкту, і мої особисті переживання, мій пульс, який пришвидшувався від однієї згадки про Максима Руденка, не повинні впливати на результат переговорів.

Коли я спустилася до ресторану готелю на сніданок, Максим уже був там. Він сидів за кутовим столиком біля величезного вікна, пив чорну каву і щось швидко друкував у смартфоні. На ньому знову була чорна водолазка, яка ідеально підкреслювала лінію його широких плечей, і темні джинси. У цьому неформальному, але неймовірно стильному одязі він здавався ще небезпечнішим, ніж у своїх бездоганних корпоративних костюмах.

Помітивши мене, він відклав телефон і повільно підвівся.

— Доброго ранку, Алісо.

Його голос пролунав рівно, глибоко, без жодного натяку на вчорашню нічну напругу біля моїх дверей. Ніби тієї сцени, коли повітря між нами іскрило від ледве стримуваної пристрасті, ніколи не існувало.

— Доброго ранку, Максиме Сергійовичу.

Я навмисно використала по батькові. Мені потрібна була ця формальність як рятівне коло, щоб не потонути в його сірих очах. Він ледь помітно усміхнувся, безпомилково розшифрувавши мої мотиви, але нічого не сказав, лише жестом запропонував мені сісти.

Сніданок минув в обговоренні майбутньої зустрічі. Офіціант безшумно приніс мені еспресо та вівсянку, до якої я ледве доторкнулася.

— Ковальський — людина старої закалки, — Максим зробив ковток кави, уважно дивлячись на мене. — Він звик вести справи з чоловіками свого віку. Побачивши тебе, він почне перевіряти твій авторитет на міцність. Він битиме по фінансових гарантіях інфраструктури, вимагаючи додаткових поступок.

— Я вивчила його попередні об'єкти в Познані та Кракові, — відповіла я, вмикаючи свій робочий режим. — Він завжди намагається перекласти ризики нульового циклу на партнера. Я підготувала три варіанти контракту з різним ступенем нашої відповідальності, але жоден із них не порушує нашу базову маржинальність.

Максим повільно кивнув, і в його очах майнуло відверте задоволення.

— Я в тобі не сумніваюся. Зустріч повністю твоя. Я буду лише спостерігачем.

Після сніданку ми домовилися зустрітися в холі за двадцять хвилин. Я піднялася до свого номера, щоб забрати пальто, сумку та планшет із кресленнями. Застебнувши сумку, я вже збиралася виходити, коли екран мого телефону раптом засвітився, розрізаючи тишу кімнати різкою вібрацією.

Номер був невідомим, але київським. Я мить вагалася, перш ніж прийняти виклик.

— Коваленко, слухаю.

— Доброго ранку, Алісо Валеріївно, — голос на тому кінці лінії був м'яким, вишуканим і до болю знайомим. Від цього звуку моєю спиною пробіг неприємний холодок.

Софія. Колишня наречена Максима. Жінка, чия тінь незримо була присутня в нашій історії від самого початку. Я пам'ятала її в офісі компанії. Ідеальну, витончену, з манерами спадкоємиці великої імперії. Вона завжди дивилася на всіх зверхньо. Але зараз у її голосі не було зверхності. Там був розрахунок. Холодний, математичний розрахунок, спрямований на те, щоб зруйнувати мою крихку рівновагу.

— Софіє? — мій голос залишився рівним, хоча серце миттєво прискорило ритм. — Чим можу допомогти? Я зараз у відрядженні і маю дуже мало часу.

— О, я знаю, що ви у відрядженні. І я знаю, з ким, — у її тоні вловилася тонка, як лезо бритви, іронія. — Саме тому я й телефоную. Вам потрібно дещо почути, перш ніж ви остаточно втратите здатність мислити критично.

— Якщо це стосується особистих справ Максима Сергійовича, то ви звернулися не за адресою. До побачення.

Я вже збиралася натиснути кнопку відбою, коли її наступна фраза змусила мене завмерти.

— Це стосується проєкту «Вектор». І вашої свободи, Алісо.

Я повільно опустила руку з телефоном, але не розірвала зв'язок. Тиша в номері здавалася оглушливою.

— У вас є рівно хвилина, — холодно відповіла я.

Софія тихо розсміялася, але в цьому сміху не було радості.

— Ви думаєте, ви особлива? Думаєте, він віддав вам керівництво п'ятдесятмільйонним проєктом, бо захоплюється вашим розумом і хоче довести свою довіру? — її слова падали, як краплі отрути, роз'їдаючи мою впевненість. — Максим Руденко ніколи нічого не віддає просто так. Він лише купує. І що дорожчий подарунок, то міцніший повідок.