Розділ 19. Точка опори

Вітер на відкритому будівельному майданчику був безжальним. Він пронизував крізь кашемірове пальто, жбурляв в обличчя дрібний пил і приносив із собою гуркіт важкої техніки. Проте я цього майже не помічала. Щойно мої черевики торкнулися розчищеної від верхнього шару ґрунту землі, усередині щось перемкнулося. Зникла жінка, яка ще годину тому ховала погляд від пронизливих сірих очей у салоні позашляховика. Залишилася лише керівниця проєкту «Вектор».

Я дістала з сумки планшет із завантаженими кресленнями й графіками, одягла білу будівельну каску, яку мені щойно видав виконроб, і озирнулася. Масштаби вражали. Те, що в моєму кабінеті виглядало як ідеально рівні лінії на папері, тут перетворювалося на велетенські котловани, тонни арматури та безперервний рух десятків людей.

Назустріч нам швидким кроком наближався огрядний чоловік у яскравій помаранчевій куртці — Олег Петрович, головний інженер підрядної організації. На його обличчі читалася легка паніка, змішана з показовою привітністю.

— Максиме Сергійовичу! — він простягнув руку, відсапуючись. — Раді вітати вас на об'єкті. Ми не очікували вашого візиту так рано, думали, ви приїдете після обіду. Якщо бажаєте, пройдімо до тимчасового офісу, там кава, тепло...

Максим потиснув йому руку, але його обличчя залишалося абсолютно непроникним. Він не зробив жодного кроку в бік теплих вагончиків. Натомість він повільно, з підкресленою повагою, повернув голову до мене. Він заклав руки в кишені своєї шкіряної куртки, всім своїм виглядом демонструючи розслабленість.

— Олегу Петровичу, — голос Максима пролунав спокійно, але з тією металевою ноткою, яка змушувала підлеглих миттєво виструнчуватися. — Я тут винятково як спостерігач. Усі рішення, погодження та перевірки на цьому об'єкті здійснює керівниця проєкту «Вектор» — Аліса Валеріївна Коваленко. Тому всі свої звіти та пропозиції щодо кави адресуйте їй.

Головний інженер закліпав очима, розгублено переводячи погляд з Максима на мене. У будівельній сфері все ще панував жорсткий патріархат, і побачити молоду жінку на чолі об'єкта вартістю п'ятдесят мільйонів доларів для нього було відвертим шоком. Але він швидко опанував себе, розуміючи, що правила гри щойно змінилися.

— Ем... Алісо Валеріївно, — він незграбно кивнув мені. — Доброго дня. Радий знайомству.

— Доброго дня, Олегу Петровичу, — мій голос прозвучав холодно і діловито. Кава мене не цікавила. Мене цікавили цифри. — Обійдімося без кави й перейдімо до справи. Я вивчила ваш звіт за минулу п'ятницю. У ньому вказано, що підготовка до заливання фундаменту третього сектору завершена на сто відсотків.

— Так, абсолютно правильно, ми йдемо за графіком... — почав він, витираючи лоба.

— Тоді поясніть мені, — я повернула до нього екран планшета, де було відкрито графік, і вказала рукою на величезний котлован праворуч від нас, — чому я бачу там лише частково зв'язану арматуру і чому не встановлено опалубку? За нормативами, ви мали закінчити це ще позавчора.

Олег Петрович почервонів. Він явно не очікував, що «дівчинка з київського офісу» не просто пройдеться краєм майданчика формально, а візьметься перевіряти стан арматури й терміни.

— Розумієте, Алісо Валеріївно, виникла невелика затримка з постачанням арматури потрібного перерізу... Постачальник підвів, логістика на митниці... Але ми надолужимо! Даю слово, до кінця тижня все буде залито.

Я зробила крок уперед, скорочуючи дистанцію. Вітер тріпав моє волосся, але я не звертала на нього уваги, дивлячись прямо в очі інженеру.

— Олегу Петровичу, слово в нашому бізнесі має вагу лише тоді, коли воно підкріплене юридично. Ваша затримка на цьому етапі зсуває графік застигання бетону, що автоматично відтерміновує зведення металоконструкцій. За кожний день прострочення у вашому договорі передбачена пеня в розмірі двох тисяч доларів. Я чекаю від вас на оновлений, реалістичний план-графік ліквідації цього відставання до шостої вечора. Якщо його не буде, я ініціюю процес стягнення штрафних санкцій. Ми зрозуміли одне одного?

Він ковтнув слину, кидаючи швидкий, благальний погляд на Максима, шукаючи в нього підтримки чи пом'якшення. Але Максим лише ледь помітно звів брову, мовчазно підтверджуючи кожне моє слово. Він стояв, немов тінь, що охороняє мою владу, і від цього відчуття моєю спиною пробігли мурашки, які не мали нічого спільного з холодом.

— Так, Алісо Валеріївно, — тихо відповів інженер. — До шостої вечора оновлений графік буде у вас на пошті.

Наступні дві години ми провели, крокуючи майданчиком. Я перевіряла накладні, оглядала завезені матеріали, спілкувалася з виконробами на ділянках. Мої черевики вкрилися шаром сірої пилюки й глини, пальці на руках змерзли так, що ледве тримали стилус планшета, але я почувалася абсолютно живою. Я контролювала цей хаос, підпорядковуючи його законам логіки та цифр.

Максим весь цей час був поруч. Він не втручався в мої розмови, не перебивав, не додавав своїх коментарів. Він просто йшов за пів кроку позаду, як ідеальний партнер, який повністю довіряє моєму професіоналізму. Коли ми нарешті завершили інспекцію і попрямували назад до машини, вітер посилився, зриваючи з неба перші, холодні краплі осіннього дощу.

Ступаючи нерівною, розритою землею, я раптом втратила рівновагу — з-під підошви ковзнув шмат вологої глини. Я інстинктивно змахнула руками, готуючись до падіння, але не встигла.

Сильні руки Максима миттєво перехопили мене за талію, ривком притискаючи до своїх міцних грудей. Його реакція була блискавичною, звіриною. Я важко видихнула, впираючись долонями в його шкіряну куртку.

— Обережно, — його голос пролунав зовсім поруч, біля мого вуха, низький і вібруючий. Він не поспішав відпускати мене, надійно утримуючи на слизькому ґрунті.

— Дякую, — прошепотіла я, відчуваючи, як тепло його тіла пробивається навіть крізь товсту тканину мого пальта. Моє серце, яке до цього билося в рівному, робочому ритмі, раптом зірвалося в шалений галоп. Запах кедра та чорного перцю змішався з ароматом вологої землі та озону, створюючи п'янкий коктейль.