Розділ 18. Дорога на Захід

Вихідні минули в стані дивної, тривожної невагомості. Я намагалася завантажити себе домашніми справами: прибрала квартиру до стерильного блиску, переглянула бюджет на наступний місяць, сходила в спортзал. Але всі мої думки неминуче поверталися до вівторка. До нашого спільного відрядження.

У понеділок офіс гудів, як вулик. Проєкт «Вектор» офіційно перейшов під моє керівництво, і мій кабінет перетворився на прохідний двір. Юристи приносили узгоджені договори, бухгалтерія вимагала підписів, а підрядники телефонували щопівгодини. Я була у своїй стихії, легко орієнтуючись у цьому потоці інформації.

Максима я не бачила весь день. Олена повідомила, що він на виїзних зустрічах. І, чесно кажучи, я була цьому рада. Мені потрібен був цей час, щоб налаштуватися на поїздку.

Увечері, складаючи речі в невелику дорожню сумку, я довго стояла перед відчиненою шафою. Що вдягнути на будівельний майданчик? Костюми відпадали одразу. Я обрала темні джинси, зручні черевики без підборів, теплий гольф грубого в'язання та своє улюблене кашемірове пальто. Абсолютно функціонально, жодного натяку на спокусу.

Вівторок почався рано. О сьомій ранку мій телефон блимнув сповіщенням.

«Чекаю внизу. М.С.»

Я накинула пальто, підхопила сумку й вийшла з квартири. Київський ранок зустрів мене вогкою прохолодою та сірим небом. Біля мого під'їзду стояв чорний позашляховик Range Rover. Замість звичного водія за кермом був сам Максим.

Він вийшов із машини, щоб відчинити мені дверцята, і моє дихання збилося. На ньому не було костюма. Темно-сині джинси, чорний светр із високим горлом і шкіряна куртка робили його зовсім іншим. Менш офіційним. Більш... небезпечним. Його сірі очі здавалися темнішими в ранковому світлі.

— Доброго ранку, Алісо, — його голос пролунав низько, майже вібруючи в прохолодному повітрі. Він забрав у мене сумку й кинув її на заднє сидіння.

— Доброго ранку, Максиме Сергійовичу. Я думала, ми поїдемо з водієм.

Він злегка усміхнувся, обходячи машину й сідаючи за кермо.

— Я люблю кермувати сам. До того ж, це не та поїздка, де нам потрібні зайві вуха, — він завів двигун, і потужний мотор відгукнувся низьким риком. — Нам потрібно обговорити багато речей. І не тільки щодо «Вектора».

Я пристебнула пас безпеки, намагаючись ігнорувати те, як сильно забилося серце від його останніх слів.

— План-графік будівництва я надіслала вам учора ввечері, — я спробувала перевести розмову в робоче русло, дивлячись у вікно на порожні вулиці міста.

— Я бачив. Бездоганно, як завжди. — Він вирулив на трасу, ведучи машину впевнено й плавно. — Але я мав на увазі інше.

Я мовчала, відчуваючи, як повітря в салоні стає густішим. Запах шкіри, дорогих парфумів і кави, яка стояла в підстаканику, створював атмосферу неймовірної, майже інтимної близькості.

Кілька годин ми їхали в тиші, яка не була ні напруженою, ні незручною. Вона була сповнена очікування. Максим іноді приймав дзвінки через гучномовець, вирішуючи якісь питання з львівським офісом. Я дивилася на те, як його великі, сильні руки впевнено тримають кермо, і ловила себе на думці, що мені подобається цей спокій. Поруч із ним я почувалася в безпеці, навіть якщо ця безпека була ілюзорною.

Близько полудня ми зупинилися на автозаправці, щоб випити кави. Вітер тут, ближче до кордону, був значно холоднішим. Я вийшла з машини, кутаючись у пальто, і попрямувала до невеликого кафе.

Максим узяв дві кави й підійшов до мене. Він простягнув мені картонне горнятко, його пальці на мить торкнулися моїх, обпалюючи холодом.

— Змерзла? — запитав він, уважно вдивляючись у моє обличчя.

— Трохи, — я зробила ковток гарячого американо. — Довго ще їхати?

— Близько години до майданчика. А потім — у готель. Я забронював номери.

Я підняла на нього очі. Номери. У множині. Він дотримав слова. Жодного тиску.

Він зловив мій погляд і правильно зрозумів мою мовчазну реакцію.

— Я ж казав, Алісо. Ми граємо за твоїми правилами, — він зробив крок ближче, закриваючи мене собою від холодного вітру. — Я хочу, щоб ти довіряла мені. А довіру не можна вимагати. Її можна тільки заслужити.

Він дивився на мене так проникливо, що мені захотілося сховатися, але я не відвела погляду.

— Довіра — це ризик, Максиме.

— Я знаю, — він повільно підняв руку й торкнувся мого волосся, заправляючи пасмо за вухо. Цей жест був настільки простим і ніжним, що в мене перехопило подих. — Але іноді ризик вартий того, що ти отримуєш натомість.

Я мовчала, не знаючи, що відповісти. Усе моє життя я вибудовувала захисні мури, уникаючи будь-яких ризиків, пов'язаних із чоловіками. Мій батько навчив мене, що довіряти не можна нікому. Але цей чоловік... він руйнував мої мури не силою, а неймовірним, наполегливим терпінням.

Ми повернулися до машини. Решту шляху я провела в роздумах, відчуваючи, як щось глибоко всередині мене, те, що я роками тримала під замком, починає поступово відтавати.

Коли ми нарешті прибули на місце майбутнього будівництва, перед нами розкинулася величезна, розчищена ділянка землі. Тут уже працювала техніка, закладаючи основи для майбутнього логістичного гіганта.

Я вийшла з машини, відчуваючи, як вітер скуйовджує моє волосся. Це був мій проєкт. Моя відповідальність.

Максим став поруч зі мною, дивлячись на масштабні роботи.

— Вражає, чи не так? — запитав він.

— Так, — відповіла я, дістаючи з сумки блокнот. Робочий режим увімкнувся автоматично. — Нам потрібно перевірити відповідність нульового циклу новим договорам.

Він тихо розсміявся.

— Твоя відданість роботі зводить мене з розуму, Алісо Коваленко.

Він подивився на мене, і в його очах світилася та сама обіцянка, яку я бачила в кабінеті. Обіцянка того, що це відрядження змінить усе.