Розділ 17. Рада директорів

Ранок наступного дня відрізнявся від усіх попередніх. Коли я вийшла з ліфта на двадцятому поверсі, змінилося не освітлення чи колір стін — змінилося моє власне відчуття простору. Я більше не була просто старанною проєктною менеджеркою, яка намагається не привертати зайвої уваги. Сьогодні я йшла коридором як керівниця найбільшого інвестиційного проєкту компанії.

На мені був вугільно-сірий штанний костюм вільного крою та біла шовкова сорочка, застебнута майже на всі ґудзики. Моя нова броня.

Рівно об одинадцятій я зайшла до головної зали засідань. Великий овальний стіл із темного горіха вже був оточений членами ради директорів — чоловіками в дорогих костюмах, які звикли вирішувати долі мільйонних активів. У повітрі стояв стійкий запах міцної кави, дорогих парфумів та ледь вловимої напруги.

Максим сидів на чолі столу. Він щось тихо обговорював із юристом, але щойно я переступила поріг, його погляд миттєво знайшов мене. Сірі очі ковзнули моїм обличчям, і в них майнуло щось невловно тепле, перш ніж він знову одягнув маску абсолютно холодного, непроникного власника імперії.

Я зайняла місце біля проєктора, розклала свої матеріали й підключила ноутбук. Руки були крижаними, але дихання залишалося рівним. Я знала цифри. У цьому завжди була моя сила.

— Доброго ранку, панове, — голос Максима розрізав тишу, змусивши всіх миттєво замовкнути. — Перейдемо до головного питання порядку денного. Проєкт «Вектор». Як ви знаєте, я прийняв рішення змінити структуру управління цим напрямком. Представляю вам нову керівницю проєкту — Алісу Коваленко.

Кілька пар очей з інтересом, а деякі — з відвертим скепсисом, звернулися на мене.

Анатолій Борисович, один із найдавніших інвесторів компанії, сивий чоловік із важким поглядом, відкинувся на спинку крісла й схрестив руки на грудях.

— З усією повагою, Максиме Сергійовичу, — його голос скрипів, як старий пергамент. — «Вектор» — це п'ятдесят мільйонів інвестицій та міжнародні партнери. Аліса Валеріївна, безумовно, чудово впоралася зі львівським складом, але чи не забагато це для... молодого фахівця? Ми ризикуємо репутацією перед поляками.

Я відчула, як усередині все стиснулося. Ось воно. Те, чого я боялася найбільше: мене сприйматимуть як чиюсь фаворитку, а не як професіонала.

Я мимоволі кинула погляд на Максима. Він сидів абсолютно розслаблено, злегка крутячи в пальцях срібну ручку. Він не поспішав мене захищати. І раптом я зрозуміла: він робить це навмисно. Він дав мені сцену, але завоювати цю аудиторію я маю сама. Якщо він зараз втрутиться і нагримає на інвестора, він лише підтвердить їхні найгірші підозри.

Я випрямила спину, зустріла важкий погляд Анатолія Борисовича й ледь помітно усміхнулася. Тією самою холодною усмішкою, якої навчилася за роки переговорів зі складними клієнтами.

— Ваше занепокоєння абсолютно зрозуміле, Анатолію Борисовичу, — мій голос пролунав чітко, без жодної ноти невпевненості. — Репутаційні ризики — це перше, що я проаналізувала, отримавши матеріали. Зверніть увагу на екран.

Я натиснула кнопку на пульті. На стіні з'явився детальний графік постачання.

— Ви говорите про польських партнерів. Їхня головна вимога — дотримання термінів здачі нульового циклу. Але, вивчивши попередні контракти з нашим постачальником металоконструкцій, я виявила критичну вразливість. Їхні виробничі потужності завантажені на дев'яносто п'ять відсотків. У разі найменшого форс-мажору ми отримаємо затримку у два тижні. А це — штрафні санкції на суму понад чотириста тисяч доларів.

У залі запанувала абсолютна тиша. Анатолій Борисович злегка насупився, вчитуючись у цифри на екрані.

— І що ви пропонуєте? — запитав фіндиректор, подавшись уперед.

— Розірвати попередні домовленості на етапі протоколу про наміри. Я вже знайшла двох альтернативних підрядників. Один із них базується за сорок кілометрів від об'єкта будівництва. Їхня ціна на три відсотки вища, але логістичне плече коротше, і вони готові прописати жорсткі гарантії в договорі. Ми перекриваємо різницю в ціні завдяки економії на транспорті та зводимо ризик затримки до нуля.

Я перемкнула слайд, показуючи детальну фінансову модель цієї заміни. Протягом наступних сорока хвилин я відповідала на запитання, відбивала атаки, жонглювала бюджетами, графіками та статтями витрат. Мозок працював як ідеально налаштований механізм. Я почувалася живою, сильною, недосяжною.

Коли я нарешті вимкнула проєктор, у залі не залишилося жодного скептичного погляду. Анатолій Борисович повільно кивнув, роблячи позначку у своєму блокноті.

— Що ж... цифри не брешуть. План дійсно надійніший. Я знімаю свої зауваження, Алісо Валеріївно.

Я дозволила собі полегшено видихнути. Перевела погляд на Максима. Він дивився на мене так, що спиною пробіг гарячий дрож. У його сірих очах світилася не просто гордість — там було відверте, темне захоплення. Чоловік, який мав усе, зараз дивився на мене так, ніби я була єдиним активом у світі, який мав для нього значення.

— Чудова робота, Алісо, — сказав він своїм звичним, рівним тоном боса. — План затверджено. Готуйте договори з новими підрядниками. Усім дякую, нараду закінчено.

Люди почали підніматися, збираючи свої речі та стисло перемовляючись. Я підійшла до свого ноутбука, закриваючи кришку. Пальці злегка тремтіли — адреналін поступово спадав, залишаючи по собі тягучу втому.

За кілька хвилин зала спорожніла. Клацнули двері за останнім юристом. Ми залишилися самі.

Я не піднімала очей, вдаючи, що дуже зосереджено складаю папери в теку. Кроки Максима, повільні й безшумні, наближалися до мене. Він зупинився поруч, так близько, що я відчула тепло його тіла.

— Ти була бездоганною, — його голос пролунав тихо, майже пошепки, змушуючи волосинки на моїй потилиці стати дибком.

— Я просто зробила свою роботу, — відповіла я, нарешті піднявши на нього очі.

Він ледь помітно похитав головою. Його рука повільно піднялася, пальці невагомо торкнулися мого зап'ястя, обпікаючи шкіру. Я завмерла, не в змозі зробити крок назад.