Розділ 16. Право на ризик

Я зачинила за собою двері кабінету й притислася спиною до прохолодного дерева. Важка чорна тека з логотипом «Вектора» обпікала мені руки навіть крізь цупкий картон.

Кілька хвилин я просто стояла, вслухаючись у власне переривчасте дихання. У голові панував абсолютний хаос. Максим Руденко щойно перекреслив усю мою стратегію оборони одним підписом на наказі. Він не намагався замкнути мене в золотій клітці своєї влади — він відчинив двері й віддав мені ключі.

Я підійшла до столу, поклала теку на гладку поверхню й опустилася в крісло. Пальці ледь помітно тремтіли, коли я розгортала першу сторінку. Мені потрібні були цифри. Тільки вони могли повернути мій мозок до звичного, раціонального стану.

«Проєкт "Вектор". Будівництво мультимодального логістичного хабу поблизу польського кордону».

Я пробіглася очима рядками бюджету, і мої брови мимоволі поповзли вгору. П'ятдесят мільйонів доларів інвестицій. Три міжнародні партнери. Десятки підрядників. Це була не просто керівна посада. Це була колосальна відповідальність, здатна як піднести мою кар'єру на недосяжну висоту, так і знищити її в разі провалу.

Він не жартував. Він справді віддав мені найважливіший проєкт року.

Наступні кілька годин я провела в стані цілковитого занурення. Роздруковувала графіки, виділяла маркером критичні точки ризику в постачанні будівельних матеріалів, робила нотатки на полях. Запах свіжої типографської фарби та кави, яку я врешті-решт наважилася собі зробити, витіснив із пам'яті аромат його парфумів. Принаймні, я так себе переконувала.

О другій годині дня екран мого телефону засвітився від повідомлення: «Кав’ярня на першому поверсі. За п'ять хвилин. Або я когось вб'ю, і тобі доведеться ховати тіло».

Це була Віка. Її перший робочий день у RUDENKO GROUP явно йшов не за планом.

Спустившись у хол бізнес-центру, я одразу помітила подругу. Вона сиділа за кутовим столиком, ідеально вдягнена у вугільно-чорний штанний костюм, і люто розмішувала ложечкою еспресо. Перед нею на столі стояв невеличкий горщик із кактусом.

— Привіт, — я опустилася на стілець навпроти, кивнувши на рослину. — Новий корпоративний стандарт?

— Це від Бондаря, — крізь зуби процідила Віка, свердлячи кактус поглядом. — Уяви собі: мій перший день. Я заходжу у свій новий, ідеально чистий кабінет заступниці фіндиректора, а на столі стоїть оце. І записка: «Щоб вам було з ким розділити вашу колючість, Вікторіє. Успішних звітів. Д.Б.»

Я не витримала й розсміялася, прикривши рот рукою.

— Це не смішно, Алісо! Він інвестор, а поводиться як студент на задній парті. Я збираюся рознести його фінансову модель на найближчій нараді. На шмаття.

— Віко, ти йому подобаєшся. Це ж очевидно, — я зробила ковток води зі своєї склянки. — І, знаючи твій характер, кактус — це дуже влучна метафора.

Вона закотила очі, але кутики її губ ледь помітно здригнулися.

— Нехай тільки спробує підійти зі своїми жартами, коли я зводитиму баланс. Але годі про мого персонального демона. Як твій? Маєш такий вигляд, ніби тебе переїхав вантажний потяг, але ти якимось дивом залишилася живою.

Я глибоко вдихнула. Розповідати Віці про те, що сталося в кабінеті Максима, було лячно, але мені потрібен був її тверезий, саркастичний погляд.

— Максим призначив мене керівницею проєкту «Вектор».

Віка завмерла. Ложечка з тихим дзвоном опустилася на блюдце.

— Зачекай. «Вектор»? Той самий хаб на кордоні? Але ж це рівень прямого підпорядкування раді директорів.

— Саме так, — я подивилася їй прямо в очі. — Він вивів мене з-під свого прямого керівництва. Я більше не його підлегла. Він зробив це... щоб довести, що не використовує свою владу наді мною.

Я чекала від Віки чого завгодно: жартів, попереджень, скептицизму. Але вона довго мовчала, уважно розглядаючи моє обличчя.

— Алісо, — нарешті тихо сказала вона, подавшись уперед. — Чоловіки зазвичай купують жінок машинами, посадами в обмін на лояльність або золотими картками. А він щойно подарував тобі абсолютну незалежність. Від самого себе.

— Я знаю. І це лякає мене ще більше, ніж його контроль.

— Звісно лякає, — гмикнула Віка, відкидаючись на спинку стільця. — Тому що тепер у тебе немає виправдання. Ти більше не можеш ховатися за правилами субординації чи страхом за свою кар'єру. Тепер усе залежить тільки від того, чого хочеш ти.

Її слова влучили в самісіньку ціль, зруйнувавши останні залишки моєї ілюзорної безпеки. Вона мала рацію. Максим забрав у мене мій головний аргумент «проти».

Залишок дня я присвятила структуруванню попереднього плану. Додому я повернулася пізно, відчуваючи приємну, тягучу втому в м'язах. Квартира зустріла мене тишею. Я прийняла душ, переодягнулася у вільні домашні штани й розтягнуту футболку і знову сіла за ноутбук на кухні. Мені потрібно було звести таймлайн до ідеалу.

О двадцять першій сорок мій телефон, що лежав на столі, завібрував. На екрані висвітилося ім'я: «Максим Сергійович».

Я завмерла на секунду, дивлячись на екран. Серце миттєво прискорило ритм. Провела пальцем, приймаючи виклик.

— Слухаю.

— Ти ще не спиш, — це було не запитання, а констатація факту. Його голос звучав низько, з тією легкою хрипотою, яка з'являлася в ньому наприкінці довгого робочого дня. Цей звук м'якою хвилею пройшовся моїми нервами.

— Я доопрацьовую план щодо «Вектора», — відповіла я, намагаючись тримати професійний тон. — Знайшла слабке місце в логістиці постачання металоконструкцій. Якщо ми змінимо підрядника на етапі закладання фундаменту, зекономимо близько двох тижнів.

На тому кінці лінії повисла коротка пауза. Я чула його рівне дихання.

— Розумне рішення, — нарешті сказав він, і в його тоні відчувалася щира повага. — Включи це в завтрашню презентацію. Я хочу, щоб рада директорів побачила, чому я довірив цей проєкт саме тобі.

— Вони можуть бути проти моєї кандидатури? — я мимоволі напружилася.