​​​​​​​Розділ 15. Нові правила

Ранок почався з того, що я пролила каву на свою улюблену білу блузку.

Я стояла посеред кухні, дивилася на коричневу пляму, яка швидко розповзалася тонким шовком, і розуміла: це карма. Всесвіт недвозначно натякав, що сьогоднішній день буде важким. Або ж просто мій хвалений самоконтроль дав збій ще на етапі приготування сніданку.

Я переодягнулася в сувору темно-синю сукню-футляр. Вона була закритою, ідеально скроєною й створювала відчуття надійної броні. Саме те, що мені було потрібно для зустрічі з Максимом Сергійовичем Руденком після вчорашнього.

Дорога до офісу минула в напружених роздумах. Що я йому скажу? Як буду поводитися? Вчора, в ліфті, і потім, на паркінгу, він ясно дав зрозуміти, що не відступить. Його «мені потрібна ти» все ще лунало в моїй голові, збиваючи ритм серцебиття. Але ж і я не збиралася здаватися. Я не буду його черговим трофеєм. Не стану жінкою, чия кар'єра залежить від того, наскільки добре вона задовольняє боса.

Я зайшла в будівлю RUDENKO GROUP рівно о восьмій сорок п'ять. Ліфт, дякувати богу, був порожнім. На двадцятому поверсі мене зустріла звична робоча метушня і запах свіжозмеленої кави.

Олена вже була на своєму робочому місці. Відірвавши погляд від монітора, вона привіталася:

— Доброго ранку, Алісо. Максима Сергійовича ще немає, він затримується на зустрічі з інвесторами. Просив передати, щоб ви підготували звіт щодо львівських підрядників до дванадцятої.

Я видихнула. Пів дня без його присутності. Це вже щось.

— Дякую, Олено. Звіт буде готовий, — я кивнула й попрямувала до свого кабінету.

Робота захопила мене з головою. Я занурилася в цифри, графіки та договори, намагаючись не думати про те, що станеться, коли він повернеться. Я перевіряла кошториси, узгоджувала терміни, і на кілька годин мені справді вдалося забути про вчорашній поцілунок. Майже.

Об одинадцятій тридцять різко задзвонив мій внутрішній телефон. Я підняла слухавку.

— Алісо, зайдіть до мене, — голос Максима звучав рівно, по-діловому. Жодних емоцій. Жодних натяків.

— Звіт ще не...

— Звіт почекає. Зайдіть зараз.

Він поклав слухавку. Я кілька секунд дивилася на апарат, відчуваючи, як спиною пробіг холодок. Зібрала волю в кулак, підхопила блокнот і вийшла з кабінету.

Двері його кабінету були прочинені. Я постукала і, не чекаючи відповіді, зайшла.

Він стояв біля вікна, спиною до мене. На ньому був ідеальний темно-сірий костюм. Він розмовляв телефоном, його голос звучав жорстко й безкомпромісно:

— Ні, мене не влаштовує цей варіант. Або вони погоджуються на наші умови, або ми шукаємо інших постачальників. Усе. До побачення.

Він кинув телефон на стіл і повільно обернувся. Його сірі очі зустрілися з моїми. У них не було ні гніву, ні ніжності. Лише зосередженість і щось невловне... те, від чого моє серце забилося швидше.

— Ви хотіли мене бачити, Максиме Сергійовичу? — мій голос прозвучав напрочуд спокійно.

Він зробив крок назустріч. Я змусила себе не відступати.

— Я думав про нашу вчорашню розмову, Алісо, — сказав він, зупиняючись за кілька кроків від мене. Його погляд ковзнув моєю сукнею, зупинившись на обличчі. — Ти мала рацію.

Я ледь помітно насупилася. Це було останнє, що я очікувала почути.

— Мала рацію в чому?

— У тому, що ти не повинна залежати від настрою керівника. У тому, що твоя кар'єра — це твій здобуток, і ніхто не має права ставити його під загрозу. — Він підійшов до столу, взяв якусь теку й простягнув її мені. — Тому я прийняв рішення.

Я обережно взяла теку. На ній був логотип компанії і напис: «Проєкт "Вектор". Логістичний центр».

— Що це?

— Це твій новий проєкт. Найбільший в історії нашої компанії. І ти будеш його керівником.

Я відчула, як земля тікає з-під ніг.

— Я... не розумію.

— Що тут незрозумілого? — він злегка підняв брову. — Ти довела свою компетентність на львівському проєкті. Ти вмієш працювати з ризиками, вмієш вести переговори. Ти заслуговуєш на підвищення.

— Але... — я запнулася. — Як це пов'язано з... з нами?

Він знову зробив крок до мене, цього разу ще ближче. Його аромат — терпка суміш кедра та чогось невловно холодного — огорнув мене.

— Прямо. Як керівник проєкту ти будеш підпорядковуватися безпосередньо раді директорів. Я більше не твій безпосередній начальник, Алісо. Я не зможу звільнити тебе чи якось вплинути на твою роботу, якщо ти раптом вирішиш, що не хочеш зі мною бачитися.

Я дивилася на нього, намагаючись осягнути інформацію. Він віддав мені найбільший проєкт компанії, просто щоб довести, що я можу йому довіряти? Щоб позбавити мене страху залежності?

— Це... — я намагалася знайти слова, але вони вислизали. — Це божевілля. Ви не можете просто так перекроїти структуру управління компанією заради...

— Заради жінки, яка мені потрібна? — він закінчив фразу за мене. Його голос став тихішим, злегка хрипким. — Можу. І я це вже зробив.

Він підняв руку й ледь торкнувся моєї щоки. Його пальці були гарячими, і цей контраст із холодом його слів збивав з пантелику. Я не відхилилася.

— Ти все ще боїшся, Алісо, — тихо сказав він, дивлячись мені в очі. — Ти боїшся втратити контроль. Але я не збираюся його в тебе забирати. Я просто хочу, щоб ти дозволила мені бути поруч.

Я заплющила очі, відчуваючи, як його великий палець повільно ковзає моєю щокою. Моя броня давала тріщину за тріщиною. Усі мої правила, усі мої захисні механізми руйнувалися під його натиском.

— Максиме... — мій голос прозвучав як прохання, хоча я сама не знала, про що саме прошу.

Він не відповів. Він просто нахилився й поцілував мене. Цього разу — ніжно, обережно, ніби перевіряючи, чи не відштовхну я його.

Я не відштовхнула. Я відповіла на поцілунок, відчуваючи, як усе моє єство тягнеться до нього. Мої руки самі лягли на його плечі, притискаючи ближче.

Коли він зрештою відсторонився, я ледь трималася на ногах. Його дихання було рваним, а очі — темними, як грозове небо.