Розділ 14. Зламані правила

Він не чекав на мою згоду. Та вона йому була й не потрібна.

Його губи знову накрили мої, цього разу — глибше, вимогливіше, відкидаючи будь-які натяки на обережність чи корпоративну етику. Якщо перший поцілунок був спалахом, що зруйнував стіну, то цей став справжньою пожежею, яка випалювала все на своєму шляху. Усі мої страхи, усі ретельно вибудувані аргументи, усі контракти й правила в одну мить перетворилися на попіл.

Я не відштовхнула його. Навпаки. Мої пальці, які ще хвилину тому впиралися в його груди, намагаючись утримати безпечну дистанцію, тепер самі ковзнули вгору, зариваючись у його темне волосся. Я подалася назустріч, відповідаючи на поцілунок із тією ж відчайдушною силою.

Його руки лягли на мою талію, притискаючи мене до себе так міцно, що я відчувала кожен удар його серця. Воно билося швидко. Так само шалено, як і моє. Аромат кедра та чорного перцю заповнив мої легені, витісняючи кисень, витісняючи здоровий глузд. Усе моє життя, мій маніакальний контроль над власними емоціями — усе це зараз не мало жодного значення. Залишився тільки він. Його тепло, його владність, його губи.

Я не пам’ятала, як його рука перемістилася на мою спину, а інша заплуталася в моєму волоссі, фіксуючи моє обличчя так, ніби він боявся, що я можу втекти. Хоча тікати я вже не могла. Мої коліна зрадницьки тремтіли, і єдине, що тримало мене на ногах, — його міцні обійми.

Він цілував мене так, ніби чекав цього цілу вічність. Ніби ті кілька тижнів нашої холодної війни в офісі були лише прелюдією до цієї миті. І найстрашніше — я відчувала те саме.

Раптом тишу кабінету розрізав різкий, пронизливий звук внутрішнього телефону на його столі.

Ми завмерли, але Максим не відсторонився одразу. Його дихання обпікало мої губи. Телефон продовжував дзвонити, наполегливо й безжально, повертаючи нас у реальність. Світлові індикатори на апараті блимали червоним, вимагаючи уваги.

Він тихо, ледь чутно вилаявся, притиснувшись лобом до мого. Його пальці все ще міцно тримали мене за талію.

— Максиме... — мій голос прозвучав хрипко, ніби належав комусь іншому. — Знаю, — видихнув він.

Він зробив крок назад. Повітря між нами миттєво стало холодним. Я притиснулася спиною до дверей, намагаючись відновити дихання і змусити серце битися у звичному ритмі. Мої губи горіли.

Максим підійшов до столу й натиснув кнопку гучномовця, навіть не глянувши на апарат. Його обличчя знову набуло того самого зосередженого, владного виразу, хоча очі залишалися небезпечно темними.

— Так, Олено. — Максиме Сергійовичу, перепрошую, але інвестори з Відня вже на лінії. Вони чекають на відеоконференцію. З’єднувати? — пролунав стурбований голос асистентки.

Він кинув на мене швидкий погляд. У ньому читалося стільки невисловленого, що в мене перехопило подих.

— Дай мені дві хвилини і з’єднуй, — відповів він рівним, ідеально спокійним голосом, у якому не було жодного натяку на те, що щойно відбулося.

Він вимкнув зв'язок. Тиша знову опустилася на кабінет, але тепер вона була іншою. Важкою. Наелектризованою.

Я спробувала поправити блузку, мої руки нещадно тремтіли. Боже, що я наробила! Я перейшла межу, яку клялася ніколи не перетинати.

— Мені час, — сказала я, взявшись за ручку дверей. Я не дивилася на нього, боячись, що один мій погляд — і я знову втрачу залишки розуму. — Алісо.

Його голос зупинив мене. Я завмерла, так і не опустивши ручку. Максим обійшов стіл і зупинився за крок від мене. Він не торкався мене, але його присутність відчувалася кожною клітинкою мого тіла.

— Ми не закінчили, — тихо, але абсолютно безапеляційно сказав він. Я підняла на нього очі. — Ми навіть не мали починати.

Він ледь помітно похитав головою, і його погляд ковзнув до моїх губ.

— Запізно. Ти це знаєш так само добре, як і я. Повертайся до роботи. Ми поговоримо ввечері.

Це не було проханням. Це було твердженням факту.

Я мовчки кивнула, відчинила двері й вийшла в коридор, ледь не зіткнувшись з Оленою, яка несла до його кабінету теку з матеріалами для конференції. Вона здивовано кліпнула, побачивши моє обличчя.

— Алісо? З вами все гаразд? Ви якась бліда. — Усе чудово, — я спробувала усміхнутися, але вийшло скоріше схоже на гримасу. — Просто... складний договір. Багато правок.

Олена співчутливо кивнула.

— Розумію. Він сьогодні зранку дуже напружений. Тримайтеся.

Я швидким кроком попрямувала до жіночої вбиральні. Зачинивши за собою двері кабінки, я сперлася спиною на холодну плитку стіни і заплющила очі.

Катастрофа. Це була абсолютна, безповоротна катастрофа.

Я підійшла до дзеркала і ввімкнула холодну воду. Зі скла на мене дивилася жінка з розпашілими щоками, злегка розкуйовдженим волоссям і припухлими губами. Жодної ознаки тієї стриманої, холоднокровної проєктної менеджерки, якою я була ще двадцять хвилин тому.

Як я могла так легко здатися? Де мій хвалений самоконтроль?

Моє дитинство, день, коли батько мовчки спакував речі й залишив нас із матір'ю сам на сам із боргами, навчило мене одного: ніколи не можна втрачати голову. Ніколи не можна залежати від чоловіка. Особливо від такого, як Максим Руденко — чоловіка, який звик контролювати все і всіх. Він був втіленням тієї сили й влади, яка могла б розчавити мене, якби він раптом передумав. У нього є компанія, гроші, вплив. А що є в мене? Моя робота. Та сама робота, якою він керує.

Я набрала в долоні крижаної води й вмила обличчя.

Ні. Я не дозволю емоціям зруйнувати все, що я будувала роками. Це була хвилинна слабкість. Фізичний потяг, підсилений стресом. Я доросла людина, здатна контролювати свої інстинкти. Ми просто вдамо, що цього не було.

Звучало це настільки жалюгідно, що я сама собі не повірила, але іншого плану в мене не було.

Я поправила макіяж, ідеально зачесала волосся і повернулася до свого столу. Наступні чотири години я працювала, як машина. Зводила таблиці, відповідала на листи, перевіряла кошториси від підрядників. Я змушувала свій мозок фокусуватися винятково на цифрах. Вони рятували. Вони не мали пульсу, не пахли кедром і не обпікали поглядом.