Розділ 13. Наступний крок

Наступного ранку я прокинулася з відчуттям, що мій власний організм зрадив мене.

Щоразу, коли здавалося, що я вибудувала навколо себе достатньо стін, правил та логічних аргументів, усе це летіло шкереберть через один-єдиний дотик. Зап’ястя, яке вчора тримав Максим, здавалося, досі зберігало пам'ять про тепло його пальців.

Я довго стояла під прохолодним душем, намагаючись змити залишки безсонної ночі, але думки вперто поверталися до того моменту в кабінеті. Якби не кроки охорони за дверима... Що б сталося? Чи зупинилася б я сама? Чи дозволила б йому скоротити ту останню відстань?

Відповідь лякала більше, ніж сама робота з її дедлайнами та ризиками.

В офіс я прийшла раніше, ніж зазвичай — о восьмій десять. Мені здавалося, що ранкова тиша допоможе повернути звичний контроль над власним життям. Я поклала на стіл Максима оновлений договір із врахованими ризиками щодо підрядників — саме так, як ми обговорювали. Без зайвих емоцій, чистий бізнес.

О десятій ранку Олена зазирнула до мого кабінету. — Максим Сергійович просить зайти. Договір уже в нього. — Дякую, зараз буду.

Я розправила плечі, зробила глибокий вдих і попрямувала до знайомих дверей. Усередині все натягнулося, мов струна. Я була готова до холодної ділової розмови, до критики чи звичних вимог контролю. До чого завгодно — тільки не до того, що сталося насправді.

Коли я відчинила двері, Максим сидів за столом. Піджак знову був знятий, рукава сорочки закочені. Він уважно переглядав аркуші, які я залишила зранку. Щойно я увійшла, він підняв голову. Його сірі очі зупинилися на мені з такою інтенсивністю, що повітря в кімнаті ніби стало густішим. Жодного привітання. Жодної чергової фрази.

— Ви внесли зміни саме так, як я вимагав учора? — його голос пролунав тихо, але в ньому відчувалася прихована напруга.

— Я внесла зміни, які захищають інтереси компанії і водночас не відлякують надійного підрядника, — спокійно відповіла я, зупинившись за метр від його столу. — Пункт про відстрочку тепер містить компромісний варіант. Якщо форс-мажор станеться з нашої вини — штрафуємо себе. Якщо з їхньої — відповідають вони. Це чесно.

Максим повільно відклав документ і підвівся. З кожним його кроком назустріч мені здавалося, що простір навколо звужується. Я хотіла відступити, але спина вже наштовхнулася на холодну поверхню зачинених дверей.

— Ви знову все зробили по-своєму, Алісо, — сказав він, зупинившись зовсім близько. Я знову відчула той самий аромат — деревина і чорний перець. — Завжди знаходите спосіб обійти мої накази так, щоб формально я не міг до вас причепитися.

— Я не обходжу накази. Я виконую свою роботу професійно. — Професійно? — його губи викривила ледь помітна усмішка, але в очах не було ані тіні веселощів. — Учора ввечері ми говорили зовсім про інше. Про цифри? Про підрядників? Ви справді думаєте, що я викликав вас сюди о десятій ранку заради цих папірців?

Мій пульс забився десь у горлі. — А заради чого? — кинула я, намагаючись захиститися холодною іронією. — Щоб нагадати про субординацію?

— Заради того, щоб ви нарешті перестали брехати собі. Його пальці раптом торкнулися мого підборіддя. Легкий, майже невагомий рух, але втекти було неможливо. Він підняв моє обличчя вище, змушуючи дивитися тільки на нього. — Учора ввечері ви ледь не дозволили мені поцілувати вас. І зараз ви тремтите не від холоду.

— Я не... — Ти, — перервав він мене, і вперше перейшов на «ти» відкрито, без тіні сумнівів. — Ти боїшся не мене, Алісо. Ти боїшся того, що тобі вперше за довге життя хочеться довіритися комусь, окрім власних таблиць і рахунків у банку.

Ці слова вдарили боляче й безпомилково — прямо в серце моїх дитячих травм, панічного страху перед залежністю та ретельно вибудуваної броні.

— Не смійте, — мій голос тремтів, видаючи мене з головою. Я поклала руки йому на груди, намагаючись відштовхнути, але його тіло було твердим, як скеля. — Ви нічого про мене не знаєте. Ви мій бос, а я — ваша підлегла. Це все, що між нами є.

— Це не все, — прошепотів він, схиляючись ближче. Його погляд ковзнув до моїх губ, і я відчула, як опір усередині мене починає кришитися під жаром його подиху. — До біса правила, Алісо. До біса субординацію.

Коли його губи торкнулися моїх, уся моя ретельно спланована реальність розсипалася на друзки.

Це не був ніжний чи обережний поцілунок. У ньому відчувалася вся та накопичена за дні напруга, очікування, боротьба і шалений потяг, який ми обоє намагалися заглушити роботою. Я заплющила очі й вперше за роки дозвочила собі не контролювати те, що відбувається. Мої пальці самі вчепилися в тканину його білої сорочки, притягуючи його ближче, дозволяючи йому стерти всі мої кордони.

Коли він нарешті відсторонився — лише на кілька сантиметрів, щоб ми могли вдихнути, — ми обоє важко дихали. Його сірі очі потемніли до кольору грозової хмари, а на обличчі застигло задоволення, змішане зі здивуванням від того, що я все ж здалася.

— Ну от, — тихо сказав він, великим пальцем торкнувшись моєї розпашілої щоки. — Хіба це було схоже на помилку?

Я дивилася на нього, відчуваючи, як земля йде з-під ніг. Я програла. Я порушила власну головну заборону. Але дивним чином усередині мене замість страху розливалося дивне, гаряче і незвичне відчуття свободи.

— Це була найбільша помилка в моєму житті, Максиме, — видихнула я, хоча сама вже не вірила власним словам.

Він усміхнувся — вперше за весь час по-справжньому тепло й відкрито. — Тоді давай зробимо її ще раз.