Розділ 12. Правда має ціну

Годинник на моніторі показував 21:40. Офіс RUDENKO GROUP давно поринув у напівтемряву, і лише в моєму кабінеті та приймальні на двадцятому поверсі горіло світло. Тиша здавалася густою, її порушувало лише ледь чутне гудіння кондиціонера та моє власне рівне дихання.

За півгодини до цього мені дзвонила Віка. — Ти знову ночуєш в офісі? — її іронічний тон, як завжди, слугував надійним щитом, за яким вона приховувала турботу. — Коваленко, тобі не здається, що твій трудоголізм це просто зручний спосіб уникати реального життя? — Моє реальне життя чудово фінансується моїм трудоголізмом, — спокійно відповіла я, роблячи чергову позначку в блокноті. — А от твій сарказм навряд чи прискорить твоє призначення на посаду фінансового директора.

Віка лише хмикнула і порадила не забувати, що ідеальні боси існують тільки в корпоративних казках. Якби ж вона знала.

Я вкотре пробіглася очима по колонках цифр у фінансовому звіті щодо нового логістичного проєкту. Щось не сходилося. Дрібниця, яку більшість просто проігнорувала б, списавши на похибку чи непередбачувані витрати. Але для мене цифри завжди були єдиним джерелом безпеки. Вони не брехали, не зраджували і не йшли геть. Якщо в них з'являлася діра, це означало, що фундамент хисткий. А хистким фундаментам я не довіряла з дитинства — відтоді, як з нашого життя пішов батько, назавжди пов'язавши в моїй голові поняття захищеності виключно з фінансовою незалежністю.

Двері мого кабінету відчинилися без стуку. Я здригнулася, інстинктивно згортаючи вкладку, хоча приховувати мені було нічого. На порозі стояв Максим. Без піджака. Рукава його ідеально випрасуваної білої сорочки були закочені до ліктів, краватка послаблена. Він виглядав втомленим, але ця втома лише підкреслювала гостроту його рис. І погляд. Сірі, наче передштормове небо, зараз вони здавалися ще темнішими. — Ти чому ще тут? — його голос прозвучав тихо, але в ньому чітко вловлювалася та фірмова вимогливість, до якої я ніяк не могла звикнути. — Працюю, — я випростала спину, намагаючись не видавати раптового хвилювання. — Переглядаю кошторис щодо логістичного центру.

Максим повільно підійшов до мого столу. З кожним його кроком простір у кабінеті ніби звужувався. Я відчула ледь вловимий шлейф його парфумів — деревина, нотки чорного перцю. Цей запах незмінно асоціювався у мене з контролем і владою. З ним. — Я ж сказав, що кошторис затверджений, — він зупинився навпроти, спираючись обома руками на край мого столу. Я підвела погляд. Його обличчя опинилося занадто близько. — Затверджений, але не ідеальний, — мій голос ледь здригнувся, та я швидко взяла себе в руки. — Максиме, там є ризики в підрядних договорах. Відстрочка платежу прописана так, що в разі форс-мажору ми втратимо близько п'ятнадцяти відсотків. Я не можу це пропустити.

Його погляд став важким. Максим не терпів, коли його рішення ставили під сумнів. Його компанія — його правила. Його абсолютний контроль. — Я особисто перевіряв цих підрядників, Алісо. Вони надійні. — Надійність — це категорія емоційна, — парирувала я, відсуваючись у кріслі трохи назад, щоб розірвати невидиму напругу. — А цифри — об'єктивна. Якщо ми не внесемо зміни до договору зараз, потім буде пізно.

Тиша, що повисла в кабінеті, здавалася відчутною на дотик. Він дивився на мене так, ніби намагався просвітити наскрізь. Я бачила, як напружилися м'язи на його щелепі. — Ти завжди така вперта? — запитав він, і тон раптом змінився. Замість холодної вимогливості в ньому зазвучало щось інше. Щось, що змусило моє серце пропустити удар. — Тільки коли знаю, що маю рацію, — тихо, але твердо відказала я.

Максим обійшов стіл. Я затамувала подих. Він зупинився поруч, настільки близько, що шкіра відчувала жар його тіла. Нахилився до монітора, і його рука лягла на спинку мого крісла, утворюючи нездоланний бар'єр. — Покажи, — просто мовив він.

Я тремтячими пальцями розгорнула таблицю, намагаючись зосередитися на екрані. Почала пояснювати, вказуючи на проблемні пункти, але концентрація розсипалася на друзки. Його дихання торкалося моєї скроні. — Ось тут... — я наблизила курсор, і палець випадково доторкнувся до екрана. Він перехопив мою руку. Пальці міцно, але обережно обхопили зап'ястя — шкіра до шкіри. Мене ніби вдарило струмом. Я завмерла.

Максим не відпускав. Повільно перевів погляд з екрана на моє обличчя. Сірі очі зараз здавалися майже чорними. Усі суперечки про підрядників, цифри та ризики в одну мить втратили сенс. Залишилися тільки його рука на моєму зап'ясті й ця густа, нестерпна напруга, від якої перехоплювало дихання. — Ти боїшся мене, Алісо? — голос пролунав глибоко, майже шепотом. — Ні, — швидко відповіла я, хоча пульс бив на сполох. Я боялася не його. Я боялася того, що він змушував мене відчувати. Боялася втратити контроль над власним життям, як колись втратила його моя мати, повністю довірившись чоловікові. — То чому ж ти завжди відступаєш, коли я поруч? — він зробив ледь помітний рух, скорочуючи відстань на міліметр. Погляд ковзнув до моїх губ.

Я хотіла нагадати про субординацію, про те, що це неправильно і я не збираюся бути ще однією його підлеглою на один вечір. Але слова застрягли в горлі. Його великий палець повільно й розсіяно погладив моє зап'ястя там, де шалено бився пульс, зраджуючи мене з головою. Ця мить здавалася вічністю. Бажання податися назустріч, скоротити ті кілька сантиметрів було майже непереборним. Божевіллям. Помилкою. Найбільшою помилкою в моєму ретельно вибудованому світі.

Раптом у коридорі почулися кроки — мабуть, охорона розпочала вечірній обхід. Цей звук подявів як відро крижаної води. Я різко висмикнула руку, відкочуючись у кріслі до стіни. Максим миттю випростався. Маска спокійного, непроникного боса повернулася на його обличчя так само швидко, ніби її й не знімали. Лише в глибині очей усе ще жевріло щось небезпечне. — Внеси зміни до договору, як вважаєш за потрібне, — кинув він своїм звичайним, холодним тоном. — І їдь додому. Це наказ.

Він розвернувся і вийшов з кабінету, не чекаючи відповіді. Я залишилася сидіти в тиші, притискаючи до грудей руку — зап'ястя досі палало від його дотику. Цифри на моніторі розпливалися. Контроль, який я так відчайдушно намагалася зберегти, тріщав по швах.