Розділ 11. Ілюзія рівноваги

Понеділок зустрів мене запахом дешевого пластику від нового принтера, монотонним гудінням кондиціонера та стукотом клавіатур. Звичайні, буденні речі, які мали б повернути мені відчуття стабільності після емоційної гойдалки минулого тижня.

Але стабільності не було.

Вихідні минули, як у густому, в'язкому тумані. Я вичистила квартиру до блиску, ходила на довгі пробіжки, поки не починали нити м'язи, і зустрілася з Вікою, щоб відсвяткувати її нову посаду. Вона офіційно виходила на роботу в середу, і ми випили по келиху вина, обговорюючи її перспективи та Данила Бондаря, якого вона обіцяла «поставити на місце» за першої ж нагоди. Я робила абсолютно все, щоб заповнити свій час і не думати про п'ятничний вечір.

«Я пропоную вам перестати від мене ховатися».

Його голос раз у раз лунав у моїй голові, пробиваючись крізь музику в навушниках і шум води в душі. Я злилася на себе за те, що дозволила цій єдиній фразі зачепити мене так глибоко. Злилася, що його спроба пробити мої кордони виявилася настільки влучною.

О дев'ятій ранку я вже сиділа за своїм столом, з головою занурившись у графіки поставок. Робота завжди була моїм надійним укриттям. Цифри не ставили незручних запитань. Кошториси не дивилися на мене так, ніби бачили наскрізь усі мої страхи.

— Алісо, — голос Олени вирвав мене з роздумів. Вона тримала в руках стос паперів і виглядала надзвичайно зосередженою. — Максим Сергійович просить зайти. З документами щодо львівського об'єкта. І краще не затримуватися, він сьогодні… не в гуморі.

— Дякую, Олено. Зараз буду.

Я взяла папку. Мої пальці автоматично, майже конвульсивно стиснули твердий картон.

Правила. Субординація. Дистанція.

Я повторила це про себе тричі, як захисну мантру, перш ніж підійти й постукати у знайомі двері.

— Заходьте.

Максим стояв біля великого екрана, на якому був виведений детальний план-графік проєкту. Сьогодні він був у темно-синьому костюмі. Краватка ідеально зав'язана, жодної зайвої складки на сорочці. Він виглядав як втілення абсолютного, безкомпромісного контролю.

Він не обернувся, коли я зайшла.

— Сідайте, Алісо. Ми маємо проблему з постачанням металоконструкцій.

Його тон був рівним, сухим і винятково професійним. Жодного натяку на п'ятницю. Жодної зайвої вібрації в голосі. Ніби нашої розмови біля вікна ніколи не існувало, ніби між нами не було того наелектризованого повітря.

Це мало б мене заспокоїти. Саме цього я хотіла. Але чомусь ця крижана відстороненість лише дратувала.

Я сіла за стіл для переговорів, розгорнула свою папку й змусила себе мислити винятково робочими категоріями.

— Завод у Дніпрі затримує відвантаження на чотири дні. Вони посилаються на проблеми з логістикою та відсутність потрібного прокату. Я вже підготувала претензійний лист до їхнього керівництва, але юридичні кроки не вирішать проблему зі строками монтажу, — чітко, без зайвих емоцій відрапортувала я.

Максим нарешті обернувся, відійшов від екрана й сів навпроти мене. Його сірі очі дивилися зосереджено й холодно.

— Чотири дні простою коштуватимуть нам зриву наступного етапу. Будівельники не чекатимуть, вони перейдуть на інший об'єкт. Які у вас пропозиції?

— Залучити субпідрядника з Києва для перекриття першої партії матеріалів. Це дорожче на п'ятнадцять відсотків, але ми повністю збережемо графік і уникнемо простою бригад.

Він повільно, майже непомітно похитав головою.

— Ні. Я не переплачуватиму п'ятнадцять відсотків через чиюсь некомпетентність. І я категорично не готовий ризикувати якістю матеріалів від неперевіреного постачальника.

Я відчула, як усередині закипає знайоме роздратування.

— Це не неперевірений постачальник, — мій голос став твердішим. — Я працювала з ними на минулому місці. Вони надійні, мають усі сертифікати якості й готові відвантажити першу партію вже завтра вранці.

— Ви працювали з ними там. А зараз ви працюєте тут, — його очі звузилися, скануючи моє обличчя. — У RUDENKO GROUP інші стандарти відбору партнерів.

— Мої особисті стандарти завжди однакові, Максиме Сергійовичу. І зараз я пропоную єдиний реальний вихід, щоб не порушити графік, який ви самі так жорстко затвердили минулого тижня.

Ми дивилися одне на одного, не відводячи погляду. Атмосфера в кабінеті миттєво змінилася. Холодний професіоналізм дав тріщину, випустивши назовні ту саму напругу, від якої ми обоє нібито відмовилися вранці. Це була не просто суперечка про метал. Це було зіткнення двох людей, які звикли тримати своє життя під тотальним контролем і панічно боялися ним поступитися.

Раптом двері кабінету відчинилися без стуку.

— Максе, якщо ти знову змушуєш людей працювати без вихідних, я подам на тебе скаргу в європейську профспілку, — пролунав веселий, енергійний голос.

Я різко повернула голову. На порозі стояв чоловік, разюче схожий на Максима, але водночас зовсім інший. Ті самі темні очі, та сама лінія підборіддя, але на обличчі сяяла відкрита, широка усмішка. Він був одягнений у світлі джинси, звичайну білу футболку та кежуал-піджак.

Максим важко видихнув і потер перенісся, ніби в нього раптом заболіла голова.

— Олексію. Я просив попереджати про твої візити.

— А я просив тебе частіше відповідати на дзвінки матері. Рахунок 1:1, — Олексій зайшов у кабінет, недбало зачинив за собою двері, і його погляд зупинився на мені. — Ого. Здається, я перервав щось дуже важливе. І дуже напружене.

Він підійшов ближче, простягаючи руку.

— Олексій Руденко. Молодший, значно приємніший у спілкуванні й менш занудний брат цього корпоративного диктатора.

Я мимоволі всміхнулася, потискаючи його теплу, міцну долоню. Контраст між братами був просто разючим.

— Аліса Коваленко. Керівниця проєктів.

— Алісо, — Олексій спробував ім'я на смак, хитро примружившись. — Ти працюєш із ним і досі усміхаєшся? Ти або дуже смілива, або маєш залізні нерви.