Розділ 10. Правила і хаос

П'ятниця почалася з того, що я пролила каву на стільницю у власній кухні. Це був мій перший індикатор внутрішньої напруги.

Вікторія приїхала до нашого офісу о за чверть одинадцяту. Виглядала вона так, ніби зібралася купувати RUDENKO GROUP, а не влаштовуватися сюди на роботу. Ідеальний темно-синій брючний костюм, жодної зайвої деталі, спина пряма, як струна. Але я знала її занадто довго. Вона нервувала. Її сарказм завжди був найкращим захисним щитом, і сьогодні він працював на повну потужність.

— Ти дихаєш? — запитала я пошепки, перехопивши її біля кулера в коридорі.

— Через раз, — відповіла вона, поправляючи і без того ідеальний комірець блузки. — Якщо Руденко запитає мене про стресостійкість або попросить «продати йому цю ручку», я кину в нього степлером. Серйозно.

— Він не запитає. Він дивиться на цифри і на те, як ти тримаєш удар. Просто будь собою.

Олена гучно відкашлялася біля рецепції.

— Вікторіє, Максим Сергійович вас чекає.

Віка зробила глибокий вдих і рішучим кроком попрямувала до кабінету. Я повернулася до свого столу, відкрила зведення по львівському проєкту і спробувала зосередитися. Намагалася чесно, але цифри на екрані розпливалися. Я перечитувала один рядок тричі.

Через п'ятдесят хвилин двері кабінету Максима нарешті відчинилися.

Я підвела погляд. Вікторія йшла попереду. Її щоки злегка палали, а очі метали блискавки. Поруч із нею йшов Максим, а трохи позаду — чоловік, якого я раніше тут не бачила. Високий, зі злегка розкуйовдженим світло-русявим волоссям, у дорогому, але недбало розстебнутому піджаку. Він відверто усміхався.

— Ваша стратегія оптимізації податків, Вікторіє, — говорив незнайомець, ідучи слідом за нею до рецепції, — це балансування на межі фолу. Мені подобається. Такий адреналін.

— Це оптимізація суворо в межах чинного законодавства, пане Бондар, — відрізала Віка крижаним тоном. — Якщо для вас це фол, можливо, вам варто перечитати податковий кодекс. Або найняти хорошого юриста.

Чоловік — Бондар — засміявся. Щиро, розкотисто і без краплі образи.

Я миттю згадала це прізвище. Данило Бондар. Власник інвестиційного фонду, давній друг Максима і людина, яка, за чутками в офісі, ніколи не ставилася до життя серйозно, але дивовижним чином примножувала капітали.

Максим зупинився біля Олени, спостерігаючи за цією сценою зі стоїчним спокоєм.

— Даниле, досить провокувати кандидатів. Це співбесіда, а не твій клуб дебатів.

— Я не провокую, Максе. Я перевіряю її на міцність, — Данило підморгнув Вікторії. — І, мушу визнати, броня там титанова.

Вікторія різко повернулася до Максима, ігноруючи Данила:

— Максиме Сергійовичу, якщо всі ваші фінансові аудити проводитиме ця людина, я розумію, чому компанії терміново потрібен новий керівник відділу.

Данило аж присвиснув, явно насолоджуючись її різкістю.

— Беру свої слова назад. Вона не просто балансує на межі. Вона по ній танцює.

Максим ледь помітно зітхнув, але в його сірих очах майнула тінь усмішки.

— Дякую за приділений час, Вікторіє. Ми повідомимо про рішення до кінця дня.

Коли вона попрямувала до ліфта, кинувши на мене швидкий, багатозначний погляд «врятуй мене», Данило провів її очима, не приховуючи відвертого інтересу.

— Де ти її знайшов? — запитав він Максима. — Вона ж мене на сніданок з'їсть і не подавиться.

— Це відділ кадрів. І взагалі, ти приїхав сюди не фліртувати, а переглянути квартальний звіт. Ходімо, — Максим розвернувся і пішов до кабінету.

Друга половина дня тягнулася нестерпно довго. Я закінчила роботу, але мозок відмовлявся перемикатися на відпочинок. О 16:30 я не витримала і написала Максиму в робочий чат:

«Є хвилина?»

«Заходьте», — відповідь прилетіла миттєво.

Я зайшла в його кабінет. Данила вже не було. Максим стояв біля вікна, засунувши одну руку в кишеню штанів. На фоні панорами Києва його силует здавався висіченим із каменю.

— Ви щодо подруги? — запитав він, навіть не обертаючись.

Я завмерла посеред кімнати.

— Звідки ви...

Він повільно повернувся, спираючись стегном на підвіконня.

— Ви забуваєте, що я уважно читаю резюме своїх співробітників, Алісо. І її також. У вас збігаються роки навчання, університет і перше місце роботи. Плюс те, як ви дивилися на неї вранці біля кулера. Я завжди помічаю деталі.

Я вирівняла спину, відчуваючи, як пульс прискорюється.

— Це якось вплине на ваше рішення? — мій голос став жорсткішим. Я не хотіла, щоб Віка втратила шанс лише через те, що я опинилася в його ліжку до того, як стала його підлеглою.

— Ні, — спокійно відповів він. — Її професіоналізм говорить сам за себе. Бондар був у захваті від її фінансових моделей, хоча вона ледь не розірвала його на шматки. Олена вже готує для неї офер.

Я полегшено видихнула, відчувши, як спадає напруга в плечах.

— Дякую. Вона чудовий фахівець. Ви не пошкодуєте.

— Я знаю. Я ніколи не наймаю людей, у яких маю сумніви.

Робоче питання було вичерпане, але я чомусь не поспішала йти. Повітря між нами знову стало густим і наелектризованим, як це було позавчора, коли він заговорив про Софію. Ця невидима струна, натягнута між нами, вібрувала з кожним ударом серця.

Максим відштовхнувся від підвіконня і зробив кілька повільних кроків до мене. Він зупинився так близько, що я відчула тонкий запах чорного перцю та дерева, який завжди зводив мене з розуму.

— Ви задоволені, Алісо? — тихо запитав він. Його сірі очі сканували моє обличчя, ніби шукали те, що я намагалася сховати.

— Тим, що ви взяли на роботу компетентну людину? Так, звісно.

— Я не про це.

— Тоді про що ви? — мій голос прозвучав зрадницьки тихо.

— Про нас.

Слово врізалося в простір, як лезо.

— Між нами нічого немає, — автоматично відповіла я, вмикаючи свій звичний, надійний захист. — У нас є правила. Ви самі на них погодилися. Робота і нічого більше. Залежність — це помилка, Максиме Сергійовичу.