Розділ 9. Точка зламу

Вівторок почався з дрібного набридливого дощу, що ідеально відповідав моєму настрою.

Я стояла біля кухонного вікна з горнятком кави, спостерігаючи, як краплі повільно стікають склом, і марно намагалася впорядкувати думки. У голові, наче заїжджена платівка, крутилося одне-єдине ім'я. Софія.

Хто вона така? Колишня дружина? Дівчина? Партнерка по бізнесу? У його вчорашньому тоні не було й краплі тепла — лише сталевий холод і ледь приховане роздратування. «Ми вже закрили цю тему».

Я зробила великий ковток гарячої кави, обпікаючи язик. Різкий біль допоміг повернутися в реальність.

Мені має бути байдуже. Я сама встановила правила гри: жодного особистого життя в стінах офісу. Моя робота, моя кар'єра, моя фінансова стабільність — єдине, що справді має значення. Коли мені було десять, одного ранку батько просто зібрав валізу і пішов, заявивши, що йому «потрібно знайти себе». Після того ми з мамою залишилися з купою боргів і порожнім холодильником. Тоді я засвоїла головний життєвий урок: покладатися можна лише на себе, а єдиний гарант безпеки — гроші на власному рахунку. Залежність від інших — це завжди ризик. А я ненавиділа ризикувати.

Телефон на столі коротко завібрував, вириваючи мене зі спогадів. Повідомлення від Віки: «Вони подзвонили. П'ятниця, 11:00. Якщо я помру від інфаркту під час співбесіди, заповідаю тобі свою колекцію туфель».

Я щиро всміхнулася, швидко набираючи відповідь: «Прийнято. Але краще просто отримай цю роботу. Ти їх порвеш».

Відповідь прилетіла миттєво: «Сподіваюся, твій Руденко не дивитиметься на мене так, ніби я винна йому гроші».

Я відклала телефон, нічого не відповівши. Мій Руденко. Чомусь це Вікине формулювання викликало дивне, тягуче відчуття десь у ділянці сонячного сплетіння. Він не мій. Він просто мій бос.

В офісі панувала звична робоча метушня. Олена за стійкою рецепції мала такий вигляд, ніби вже встигла випити три чашки еспресо й готувалася до четвертої.

— Доброго ранку, Алісо, — кивнула вона. — Максим Сергійович просив передати вам узгоджені договори по Львову. Вони у вас на пошті. — Дякую. Який сьогодні настрій у керівництва? — напівжартома поцікавилася я. — Стабільно вимогливий. Але без учорашніх блискавок.

Це вже було щось. Я сіла за своє робоче місце, увімкнула ноутбук і відкрила надісланий файл. Усе йшло чудово, аж поки я не дійшла до пункту 4.2.

Я перечитала його двічі, аби переконатися, що мені не здалося. Максим власноруч додав пункт про жорсткі, майже драконівські штрафні санкції за кожен день прострочення здачі об'єкта. Відсоток був настільки високим, що будь-який адекватний підрядник відмовився б підписувати такий документ.

Львівські партнери були надійними, до того ж пішли нам назустріч у багатьох питаннях. Якщо ми виставимо їм цей ультиматум зараз, це виглядатиме як абсолютна недовіра та знецінення попередніх домовленостей.

Я міцно зціпила зуби. Це був його фірмовий стиль — контролювати все до найменших деталей, заганяти партнерів у глухий кут юридичних зобов'язань, аби не залишити їм жодного простору для маневру. Але це мій проєкт. І я не дозволю його зірвати через чиюсь параною.

Я роздрукувала договір, взяла ручку і рішучим кроком попрямувала до кабінету Максима. Постукавши, почула стримане: «Заходьте».

Він сидів за столом, одягнений у темно-сірий костюм без краватки, біла сорочка розщібнута на верхній ґудзик. Він підвів на мене свої сірі очі, і я знову відчула той невидимий розряд у повітрі, що виникав щоразу, щойно ми опинялися в одній кімнаті.

— Алісо. Щось не так із договором? — він одразу перейшов до справи, помітивши папери в моїх руках.

Я підійшла до столу й поклала документ перед ним, вказуючи ручкою на пункт 4.2. — Ви додали жорсткі штрафні санкції. Ми не обговорювали цього під час зустрічі у Львові.

Він відкинувся на спинку крісла, зчепивши пальці в замок. — Це стандартний запобіжник для нових підрядників. Я захищаю інтереси компанії.

— Ви руйнуєте партнерство, яке ми ледве вибудували в п'ятницю, — твердо відрізала я, намагаючись тримати голос рівним. — Вони погодилися на наші терміни. Якщо ми зараз втиснемо цей пункт, вони сприймуть це як образу. Вони можуть просто вийти з угоди.

Максим спокійно дивився на мене, і в його погляді не було й натяку на поступку. — Довіра в бізнесі — це ілюзія, Алісо. Люди завжди шукають власної вигоди. Якщо немає жорстких рамок і наслідків, вони порушать домовленості за першої ж нагоди. Люди підводять. Контракти — ні.

Його слова вдарили по мені сильніше, ніж мали б. Це була моя філософія. Моя власна життєва установка, яку я роками вирощувала в собі після зради батька. Покладатися можна лише на те, що задокументовано й закріплено печаткою. Довіряти не можна нікому.

Але зараз я мала захищати протилежну позицію. Заради проєкту.

— Я розумію вашу логіку, Максиме Сергійовичу. Але бізнес роблять люди. Іноді, аби отримати результат, треба ризикнути й показати, що ви їм довіряєте.

Він повільно підвівся. Обійшов стіл і зупинився буквально за крок від мене. Я вловила тонкий аромат його парфумів із нотками кедра та чорного перцю. Моє дихання зрадницьки почастішало, але я не зробила й кроку назад.

— Ви готові поручитися за них? — його голос став тихішим, але від того ще більш пронизливим. — Я керівниця цього проєкту. І я відповідаю за результат. Так, готова.

Він дивився мені просто в очі. Його сірі райдужки зараз здавалися темнішими, майже графітовими. Він вивчав мене, намагаючись зрозуміти: здригнуся я чи відступлю під його тиском.

— Ви надто вірите в людей, Алісо, — тихо промовив він. — Ні, — так само тихо відповіла я, не розриваючи зорового контакту. — Я просто вірю у свій проєкт. І у власне вміння керувати людьми без залякування.

Кутик його губ ледь помітно поповз угору. Він повернувся до столу, взяв ручку і рішуче викреслив пункт 4.2. Потім поставив свій розгонистий підпис унизу сторінки.