​​​​​​​Розділ 8. Дистанція

Вихідні минули під знаком генерального прибирання.

Коли я не знала, як дати лад думкам, то бралася впорядковувати простір навколо себе. Це була моя особиста медитація. Якщо я можу контролювати, на якій полиці лежать рушники і як розставлені книги за кольорами корінців, отже, я здатна контролювати й власне життя.

Принаймні я дуже старалася в це вірити, відтираючи до блиску й без того чисту плиту.

У неділю вдень ми зустрілися з Вікторією на каву. Вона мала такий вигляд, ніби не спала дві ночі поспіль, але в очах горів знайомий азарт.

— Відправила, — безапеляційно заявила вона, сідаючи за столик і навіть не зиркнувши в меню.

— Резюме?

— А що ще я могла відправляти о другій ночі проти суботи? Звісно, його. І тепер перевіряю пошту щоп'ятнадцять хвилин, як підліток, котрий чекає на повідомлення від краша.

Я усміхнулася, роблячи ковток лате. — У вихідні HR-відділ відпочиває, Віко. Відповідь буде не раніше понеділка. Або й вівторка.

— Логікою ти мій невроз не вилікуєш.

Ми проговорили ще кілька годин, і це допомогло мені бодай трохи відволіктися від спогадів про п'ятничну поїздку до Львова. Від аромату кави біля старої кам'яниці. Від того, як спокійно та впевнено він вів машину.

У понеділок я повернулася до своєї звичної рутини. Восьма двадцять. Офіс. Комп'ютер. Таблиці.

Олена привіталася зі мною якось напружено, стираючи уявний пил зі свого ідеально чистого столу. — Щось сталося? — тихо запитала я, проходячи повз.

— Максим Сергійович сьогодні... не в дусі, — так само стиха відповіла вона, озирнувшись на зачинені двері кабінету. — Я б радила не заходити туди без нагальної потреби. І обов'язково перевіряти всі цифри двічі.

— Зрозуміла. Дякую.

Щиро кажучи, ця новина принесла мені дивне полегшення. Суворий, вимогливий керівник, який не в гуморі — це було щось зрозуміле. Щось, із чим я вміла працювати. Це виключало будь-які теплі погляди, випадкові дотики та двозначні фрази.

Це повертало нас у рамки, які я сама ж і встановила.

На десяту в нас була запланована розширена нарада щодо львівського проєкту. Я зайшла до переговорної однією з перших, розклала свої папери й розгорнула ноутбук.

Максим зайшов рівно о десятій. Його обличчя було непроникним. Жодного натяку на того чоловіка, який у п'ятницю сміявся перед зачиненими дверима кав'ярні. Його сірі очі здавалися холодними, як крига.

Він швидко ковзнув поглядом по присутніх, на мить затримавшись на мені. Жодного «доброго ранку» поза офіційною нормою. Жодної зайвої уваги. — Почнемо, — його голос пролунав сухо і діловито.

Нарада була жорсткою. Максим розніс ущент звіт відділу маркетингу за перші п'ять хвилин, вказавши на три логічні помилки в їхньому плані просування. Потім дісталося юристам за затримку з погодженням типових договорів.

Я сиділа мовчки, роблячи нотатки. Він був бездоганним у своїй вимогливості — аргументований, різкий, але справедливий. Менше з тим, атмосфера в кімнаті нагадувала натягнуту струну.

Коли черга дійшла до проєктного відділу, я вирівняла спину. — Алісо, що у нас із листом для львівських партнерів? — Максим перевів погляд на мене. Відсторонений. Діловий.

— Відправлений у п'ятницю ввечері, після вашого погодження. Вони підтвердили отримання. Офіційна відповідь щодо етапів здачі об'єкта очікується сьогодні до кінця дня.

— Добре. Щойно отримаєте — одразу до мене. Нам потрібно зафіксувати це в додатковій угоді до кінця тижня.

— Зрозуміло.

Ось і все. Жодного збою в системі. Ідеальна субординація.

Коли нарада закінчилася, всі поспішали якнайшвидше покинути переговорну, ніби рятуючись із зони ураження. Я теж почала збирати свої документи, аж раптом Максим несподівано сказав: — Алісо, затримайтеся.

Я завмерла на секунду, а потім спокійно поклала папку назад на стіл. Двері зачинилися за останнім співробітником. Ми залишилися самі.

Максим стояв біля вікна, сховавши руки в кишені темних штанів, і дивився на місто. Я чекала, не порушуючи тиші. — У вас є зауваження до моєї роботи на сьогоднішній нараді? — обережно запитала я, коли мовчання стало занадто довгим.

Він повільно обернувся. Його сірі очі все ще залишалися холодними, але в них з'явилося щось інше. Втома? — Ні. Ви були, як завжди, підготовлені й лаконічні.

— Тоді чому ви просили мене залишитися?

Він підійшов ближче, зупинившись по інший бік столу. — Тому що я хотів переконатися, що ви не сприйняли мій сьогоднішній настрій як щось особисте.

Ця заява застала мене зненацька. Боси не пояснюють свої настрої підлеглим. — Я працюю в корпоративній сфері достатньо довго, Максиме Сергійовичу, щоб розуміти: керівник має право бути невдоволеним результатами роботи команди. Я не сприймаю це на власний рахунок, якщо це не стосується безпосередньо моїх завдань.

Я відповіла так, як написано в усіх підручниках з корпоративної етики. Ідеально рівним тоном.

На його вилицях ледь помітно заграли жовна. — Максиме Сергійовичу, — повторив він, ніби пробуючи це звертання на смак. — Ви знову вибудовуєте стіни, Алісо.

— Я підтримую професійну дистанцію. Ту саму, про яку ми домовлялися.

— У п'ятницю цієї дистанції було менше.

Я подивилася йому прямо в очі, не дозволяючи собі відвести погляд. — У п'ятницю ми були у відрядженні. Сьогодні понеділок, ми в офісі, і ви мій бос. Мені комфортно в цих рамках.

— Комфортно? — він трохи нахилив голову, і його погляд став пронизливим. — Чи безпечно?

Моє серце пропустило удар. Він бив занадто точно. — Це одне й те саме.

Максим мовчав кілька секунд, вивчаючи моє обличчя, ніби намагався прочитати те, що я так старанно ховала за діловим фасадом. — Добре, — нарешті тихо сказав він. — Якщо вам так безпечніше, нехай буде дистанція. Чекаю на інформацію від львів'ян.

Він розвернувся і вийшов з переговорної першим, залишивши мене наодинці з нав'язливим відчуттям, що я щойно виграла битву, яку насправді хотіла програти.