Розділ 7. Захисні механізми

Вікторія дивилася кудись повз мене, на порожню стіну кухні, наче саме там був прихований текст тієї злощасної вакансії. Я терпляче мовчала, чекаючи, поки вона збереться з думками. Це зовсім не було схоже на неї — звичну Вікторію, яка завжди мала напоготові дошкульну, саркастичну відповідь на будь-яку життєву кризу.

Зараз увесь її сарказм кудись випарувався, залишивши тільки втому і невпевненість, яку вона так старанно приховувала від усього світу.

— Я боюся, що не потягну, — нарешті тихо зізналася вона. Голос прозвучав глухо, зовсім не так, як зазвичай. — От і все. Увесь мій великий секрет.

Я поклала долоні на стіл і трохи подалася вперед. — Віко. Ти тягнеш на собі весь фінансовий відділ уже два роки, поки ваш номінальний керівник грає в гольф і попиває смузі.

Вона хмикнула, але усмішка вийшла кволою. — Так, але ж тут ідеться про RUDENKO GROUP. Твою нову прекрасну компанію, Алісо. Там інші масштаби, зовсім інші гроші. І якщо я там помилюся... це не просто догана чи позбавлення премії. Це пляма на репутації, яку я вибудовувала роками.

— Ти не помилишся, — впевнено заперечила я. — Ти педантична до неможливості. Ти перевіряєш кожен нуль по три рази.

— А якщо я просто недостатньо хороша для такого рівня? — вона нарешті перевела погляд на мене. В її очах читався справжній, непідробний страх. — Що, як я просто амбітна середнячка, яка вирішила стрибнути вище власної голови? Знаєш, як це буває: сидиш у своєму маленькому болоті, здаєшся собі неймовірно великою жабою, а потім вилазиш на берег і розумієш, що ти просто... ну, звичайна жаба.

Я не витримала і щиро розсміялася. — Боже, Віко, ти навіть у паніці не можеш без метафор.

Вона закотила очі, але напруга в її плечах трохи спала. Її улюблений захисний механізм знову увімкнувся. — Це не метафора, це сувора реальність. От уяви: приходжу я на співбесіду, а там сидить твій ненаглядний Руденко, дивиться на мене своїми розумними очима і каже: «Дівчинко, йди-но ти назад у своє болото рахувати чужі копійки».

Згадка про Максима несподівано кольнула десь під ребрами, нагадавши про повідомлення, яке все ще висіло непрочитаним на екрані мого перевернутого смартфона.

«Ви встигли підготувати лист? Я ще можу переглянути сьогодні».

Проста робоча фраза. Але чомусь від неї віяло тією самою небезпечною близькістю, яку я відчула сьогодні вдень біля старої кам'яниці.

Я відігнала від себе ці думки і зосередилася на подрузі. — Мій ненаглядний бос, як ти його назвала, — почала я, намагаючись зробити так, щоб голос звучав максимально відсторонено, — дуже цінує професіоналів. Коли він побачить твоє резюме, одразу зрозуміє, що ти саме та людина, яка йому потрібна. До того ж співбесіду, найімовірніше, проводитиме HR-директор, а не він особисто.

— О, то ти вже вивчила всі корпоративні звички свого боса? — Вікторія вигнула брову, і я зрозуміла, що вона повертається до свого звичного стану. Сарказм знову був на місці — міцний і надійний, як броня.

— Я просто знаю, як працюють великі компанії, — спокійно парирувала я. — Віко, послухай мене. Твій страх зрозумілий. Це новий рівень. Але ти готова до нього. Ти сама цього хотіла. Не дозволяй страху вкрасти твій шанс.

Вона зітхнула, нервово провівши рукою по волоссю. — Легко сказати. — Важко зробити, я знаю, — я кивнула. — Але що найгірше може статися? Тобі відмовлять. І що? Ти просто залишишся там, де є зараз. Життя на цьому не закінчиться. Але якщо ти навіть не спробуєш — завжди будеш картати себе думкою «а що якби».

Вікторія довго дивилася на свою чашку з уже остиглим чаєм. Потім повільно підняла погляд на мене. — Знаєш, що мене зараз найбільше дратує? — Що я маю рацію? — Що ти звучиш як мотиваційний спікер із YouTube, але при цьому я тобі вірю, — вона криво усміхнулася. — Добре. Я відправлю це кляте резюме. Сьогодні ж ввечері. — Ось це моя дівчинка, — я полегшено видихнула і зробила ковток чаю. — Але якщо мене візьмуть і я все там завалю, я так і скажу їм, що це ти мене змусила, — додала вона, жартівливо погрожуючи мені пальцем. — Домовилися. Всю відповідальність беру на себе.

Ми ще трохи поговорили про дрібниці: про її нинішню роботу, про те, яку сукню вона планує купити для майбутньої співбесіди («Треба виглядати як людина, якій можна довірити мільйони, але при цьому не як нудна бухгалтерка»).

Коли вона нарешті пішла, я залишилася сама на кухні. Тиша порожньої квартири раптом здалася занадто гучною.

Я взяла смартфон і перевернула його екраном догори. Повідомлення від Максима все ще чекало. Відкрила чат. Кілька хвилин просто дивилася на його ім'я на екрані. Згадувала, як він сміявся перед зачиненими дверима кав'ярні. Як його рукав випадково торкнувся мого. Як він зупинився, щоб уважно роздивитися деталі старого балкона.

Усе це не мало жодного стосунку до роботи. І саме це лякало найбільше. Я вибудовувала своє життя так, щоб тримати все під контролем. Моя фінансова незалежність, моя кар'єра, мої стосунки — усе це мало бути передбачуваним і на всі сто відсотків безпечним. Бо я надто добре пам'ятала, що буває, коли ти втрачаєш контроль. Коли залежиш від когось, хто одного дня просто збирає речі і йде.

Я не збиралася залежати від Максима Руденка. Ані професійно, ані емоційно. Швидко набрала повідомлення: «Лист готовий. Відправила вам на пошту».

Відповідь прийшла не одразу. Я вже збиралася відкласти телефон і піти в душ, коли екран раптом засвітився. «Отримав. Перегляну зараз». А через секунду ще одне: «Дякую за сьогоднішній день, Алісо. І гарних вихідних».

Я прочитала це двічі. Відчула, як знову зрадницьки теплішає десь глибоко всередині. Це була просто ввічливість. Звичайна ділова ввічливість. Не більше.

Заблокувавши екран, я поклала телефон на стіл. — Гарних вихідних, Максиме, — тихо сказала я в порожнечу кухні.

І вперше за довгий час зловила себе на думці, що вихідні здаються мені занадто довгими. Два дні без роботи. Два дні без необхідності йти в офіс. Два дні без нього.