Розділ 6. Він занадто близько

Розділ 7. Без готового сценарію

Максим не відповів одразу. Я стояла перед ним із папкою, притиснутою до грудей, і вже шкодувала про слово «спочатку». Воно прозвучало так, ніби я збиралася торгуватися документами. Відступати від самого запитання, однак, не хотілося.

— Я не відмовляюся показати розрахунки, — додала я й простягнула папку. — Хочу знати, що саме маю погоджувати з вами до зустрічей. Сьогодні вийшло, що я запропонувала рішення, яке ви не були готові навіть розглянути.

— Розглянути — був. Погодити на місці — ні.

Він узяв папку, але відкривати її на сходах не став.

— Алісо, якщо після вашої пропозиції партнер скаже «домовилися», для нього це вже буде обіцянка компанії. Навіть якщо ви мали на увазі лише варіант.

— Тому я й пояснила, що склад пакетів потрібно зафіксувати окремо.

— А я вперше почув про ці пакети за столом.

Я видихнула й відвела погляд до припаркованих машин. За ці кілька секунд придумала ще два заперечення, але жодне не змінювало того, що про запасний варіант справді варто було сказати раніше.

— Тут моя помилка, — визнала я. — Треба було показати вам його в дорозі. Але я не хочу після кожного запитання партнера дивитися на вас і чекати, чи можна мені відповідати.

Максим трохи нахилив голову.

— Я цього й не прошу.

— Тоді давайте домовимося конкретно.

Біля входу знову з’явилися люди, і ми відійшли до краю майданчика. Максим поклав папку на широку кам’яну огорожу сходів, притримуючи сторінки долонею. Я знайшла розрахунок, а потім відкрила в телефоні листування з технічним керівником.

Він читав мовчки. Вітер підняв край аркуша; я притиснула його пальцями й зосередилася на таблиці, щоб не стежити за обличчям Максима після кожного рядка.

— Перший пакет тут той самий, який ви назвали на зустрічі?

— Так. Сорок п’ять робочих днів. Решта — до шістдесятого. Відлік в обох випадках після авансу й повного комплекту вихідних даних.

— Додаткових витрат на окрему здачу не буде?

Я показала потрібний абзац у відповіді технічного керівника.

— Він це врахував. Ось підтвердження. Загальний обсяг не змінюється, ми лише раніше передаємо погоджену частину.

Максим ще раз звірив перелік із таблицею, потім закрив папку.

— Добре. Підготуйте лист із точним складом обох пакетів і цими умовами. Надішліть мені, я перегляну. Якщо все відповідає розрахунку, сьогодні й відповімо.

Напруження трохи відпустило, але я не поспішала забирати документи.

— А наступного разу?

Він глянув на мене, і я приготувалася почути, що розмову закінчено.

— Технічні пояснення, робоча послідовність у межах затвердженого графіка, уточнення від команди — ваша частина. Зміни бюджету, строків або порядку здачі погоджуєте зі мною. Якщо на переговорах виникає новий варіант, можете його запропонувати. Але одразу кажете, що він потребує внутрішнього погодження.

— І якщо я підготувала альтернативи заздалегідь, ми обговорюємо їх до зустрічі, — додала я. — Щоб я знала, що можу підтвердити сама.

— Так.

Це було менше самостійності, ніж мені хотілося. Проте тепер я принаймні розуміла, де проходить межа, і могла працювати з нею, а не вгадувати його реакцію.

Я забрала папку.

— Тоді лист підготую сьогодні.

— І ваш варіант хороший, Алісо.

Я підняла очі. Максим уже дістав ключі, ніби сказав щось цілком буденне.

— Могли б почати з цього.

— Ви почали з умов.

Я хотіла заперечити, але згадала його руку, що завмерла між нами, і мимоволі усміхнулася.

— Гаразд. Наступного разу почну з розрахунків.

— Було б зручно.

Ми рушили до машини. Я провела долонею по рукаву жакета: поки стояли біля входу, встигла змерзнути. Максим поглянув на годинник, тепер уже на своєму зап’ястку, і сховав ключі назад у кишеню.

— Кава? — запитав він.

Я глянула на нього трохи надто швидко.

— У нас є час?

— Двадцять хвилин знайдемо. Тут неподалік має бути кав’ярня.

Він сказав це з тією самою впевненістю, з якою щойно визначав межі моїх повноважень. За кілька хвилин ми стояли перед зачиненими дверима й читали оголошення про ремонт.

Я подивилася на вивіску, потім на нього.

— Вихідні дані виявилися неточними.

Максим повільно сховав телефон у кишеню.

— Можете не продовжувати.

— Я ще навіть не запропонувала переглянути графік.

Він повернув до мене голову, і я побачила, як змінився його погляд. Не та ледь помітна усмішка, яку доводилося вгадувати в офісі: цього разу він справді засміявся, коротко й несподівано.

Я теж не втрималася.

Поруч із ним раптом стало легко. Я перестала обмірковувати, куди подіти руки й чи не надто довго дивлюся йому в обличчя. Нам просто не пощастило з кавою, і чомусь саме ця дрібна невдача подобалася мені найбільше за весь день.

— Он там продають, — я показала на маленьке віконце через вулицю. — Щоправда, без попереднього погодження якості.

— Ризикнемо.

Біля віконця він запитав, що я питиму, вислухав відповідь і замовив собі каву, а мені чай. Я взяла чай, обхопивши теплий паперовий стаканчик долонями. Пахло свіжозмеленими зернами, і тільки тепер я відчула, як втомилася від зосередженості останніх годин.

До машини ми пішли повільніше.

Біля старої кам’яниці Максим раптом підняв голову. Я простежила за його поглядом, але побачила лише балкон із потемнілою огорожею.

— Щось не так?

— Навпаки. Подивіться на кріплення під балконом.

Я примружилася. Кам’яні деталі справді були різні: одна збереглася чіткіше, на іншій майже стерся візерунок.

— Ви завжди розглядаєте будинки?

— Коли встигаю.

— Думала, ви оцінюєте, що тут можна перебудувати.

Він глянув на мене поверх стаканчика.

— Іноді варто нічого не чіпати.

— Несподівана позиція.

— Ви вже склали про мене остаточну думку?