Розділ 5. Відрядження

Я вирішила, що найкращий спосіб позбутися зайвих думок — завантажити себе роботою.

План був простий і, як мені здавалося, цілком надійний: не думати про Катерину, не думати про те, чому Максим написав мені посеред робочого дня, і особливо не думати про те, чому звичайне «Пообідайте» викликало в мене усмішку.

Проблема полягала лише в тому, що робота чомусь не поспішала допомагати.

Я вже втретє перечитувала один і той самий пункт договору, коли на екрані з'явилося нове повідомлення.

Максим: О 16:00 зайдіть до мене.

Я подивилася на час. 15:17.

Начебто він дав мені достатньо часу підготуватися. От тільки до чого саме?

Я відклала телефон і змусила себе повернутися до документа. За хвилину збагнула, що знову читаю той самий абзац.

— Чудово, Алісо, — пробурмотіла я. — Дуже професійно. — Ви зі мною розмовляєте?

Я підвела голову. Олена стояла біля мого столу з папкою в руках і дивилася на мене з легкою усмішкою.

— Ні. Із собою. — А я вже злякалася, що назріває робочий конфлікт. — Поки обходиться.

Олена поклала папку переді мною. — Тут договори від «ГрандБуду». Максим Сергійович просив переглянути їх до завтра. — Добре, дякую.

Вона вже рушила до дверей, але раптом зупинилася. — До речі, Катерина сьогодні більше не приїде.

Я здивовано підвела на неї очі. — Навіщо ви мені це кажете? — Не знаю. — Олена ледь помітно всміхнулася. — Мабуть, захотілося. — Олено... — Мовчу.

Вона пішла, залишивши мене саму.

Я подивилася на папку, а потім мимоволі кинула погляд на двері кабінету Максима. Схоже, тепер навіть Олена починала помічати те, що я сама вперто ігнорувала.

Я повернулася до роботи, але до четвертої години встигла ще кілька разів зиркнути на годинник. О 16:00 я постукала у двері.

— Заходьте.

Максим сидів за столом, переглядаючи папери. Піджак він зняв, рукави білої сорочки закотив до ліктів, і саме ця дрібниця чомусь одразу змінила його в моїх очах. У такому вигляді він значно менше нагадував керівника великої компанії, а більше — чоловіка, з яким я одного разу дозволила собі забути про всі правила.

Я миттю пошкодувала, що взагалі звернула на це увагу.

— Ви просили зайти?

Максим відклав документ і кивнув на крісло навпроти. — Так. Сідайте.

Я сіла. Він простягнув мені аркуш із якимось зведенням. — У п'ятницю в нас зустріч із новим партнером у Львові.

Я швидко пробігла очима по тексту. — У п'ятницю? — Так. — І що потрібно від мене? — Підготувати проєктну частину переговорів. У них є кілька питань щодо бюджету, строків і відповідальності сторін. Ви вже розбиралися з цим проєктом, тому я хочу бачити на зустрічі саме вас.

Я кивнула. — Добре.

Максим на секунду замовк. — Є одна деталь. — Яка? — Ми їдемо разом.

Я різко підвела погляд. Він дивився на мене абсолютно спокійно, наче щойно повідомив, що в п'ятницю прогнозують дощ.

— Разом? — В одній машині. — Я знаю значення цього слова.

Губ Максима торкнулася ледь помітна усмішка. — Добре.

Я знову подивилася на аркуш, хоча вже навряд чи могла сказати, що справді його читала. — А Олена? — Залишається в Києві. — Сергій? — Теж.

Я знову глянула на нього. — Тобто інших варіантів немає? — Є. Ви можете не їхати. — І хто тоді проведе презентацію? — Хтось інший. — Але ви щойно сказали, що хочете бачити там саме мене. — Хочу. — Тоді варіант «не їхати» не дуже робочий.

Максим усміхнувся. — Ви швидко знаходите суперечності. — Це моя робота. — Саме тому ви мені й потрібні.

Фраза була абсолютно професійною. Я це розуміла. І все одно відчула, як вона відгукнулася десь значно глибше, ніж мала б. Поруч із ним навіть звичайні слова іноді звучали небезпечно особисто.

Я перегорнула документ. — О котрій виїзд? — О сьомій ранку.

Я повільно підняла голову. — У п'ятницю? — Саме так. — Це жорстоко. — Я думав, ви приходите на роботу о восьмій двадцять.

Я звела брови. — Ви запам'ятали? — Я керую компанією. Мені доводиться запам'ятовувати багато речей. — І мою пунктуальність? — Вона впадає у вічі.

Я не стримала усмішки. — Добре. Я буду о сьомій. — Домовилися.

Я вже підвелася, коли Максим заговорив знову: — І ще, Алісо... — Так?

Він на мить замовк, ніби справді підбирав слова. — У п'ятницю нам доведеться провести разом майже весь день. Я не хочу, щоб вам було незручно.

Я не очікувала таких слів. — Через нашу минулу ніч?

Він не відвів погляду. — Зокрема.

Я повільно видихнула. — Мені не буде незручно.

Це було майже правдою. — Добре.

Я вже хотіла попрощатися, але замість цього запитала: — А вам?

На його обличчі нічого не змінилося, проте погляд став уважнішим. — Якби мені було незручно, я б не запропонував вам поїхати зі мною.

Я не знала, що на це відповісти, тому лише кивнула. — До п'ятниці. — До п'ятниці.

Я вийшла з кабінету й зачинила за собою двері. Лише тоді дозволила собі зробити глибокий вдих. Мені чомусь здавалося, що до п'ятниці ще дуже далеко. І водночас — що вона настане надто швидко.

У четвер я працювала довше, ніж планувала. Потрібно було перевірити презентацію, ще раз переглянути фінансові розрахунки й скласти список питань, які могли виникнути під час зустрічі. Я кілька разів змінювала порядок слайдів, хоча чудово розуміла, що вони вже навряд чи щось суттєво змінять.

О десятій вечора я нарешті закрила ноутбук. На телефоні висіло одне непрочитане повідомлення. Від Максима.

Максим: Не забудьте документи.

Я усміхнулася й відповіла: Я: Не забуду.

Відповідь прийшла майже одразу. Максим: І поснідайте.

Я кілька секунд дивилася на екран, перш ніж написати: Я: Ви всім співробітникам нагадуєте їсти?

Цього разу він відповів миттєво. Максим: Ні.

Я перечитала це коротке слово двічі. Потім, сама не розуміючи навіщо, написала: Я: Тоді чому мені?