Розділ 4. Непотрібна ревність

Наступного ранку я дала собі дві обіцянки: не згадувати вчорашнє запрошення на вечерю й не мучити себе питанням, чому Максим так і не спитав про причини моєї відмови.

З першою обіцянкою все було відносно просто. Друга ж почала тріщати по швах ще до того, як я переступила поріг офісу.

Я прийшла о восьмій двадцять, як і напередодні. Схоже, це вже перетворювалося на системну звичку, хоча я воліла думати, що просто люблю приходити завчасно, а не намагаюся таким чином контролювати власне життя, яке останні кілька днів уперто відмовлялося бути передбачуваним.

Олена зустріла мене біля рецепції з горнятком кави в руці й, привітавшись, одразу здивувалася:

— Ви завжди приходите так рано?

— Тепер, схоже, так.

— Тоді у вас є всі шанси стати улюбленою співробітницею Максима Сергійовича.

Я тихо засміялася:

— Не думаю, що це входить до моїх кар'єрних планів.

— А даремно! У нього складний характер.

— Я вже встигла помітити.

Олена зробила ковток кави й, ніби між іншим, роняючи слова, додала:

— Але він вас учора хвалив.

Я мимоволі зупинилася:

— Мене?

— Так. Сказав, що ви оперативно втягнулися в процес і чудово розібралися з нюансами проєкту.

Я з усіх сил постаралася зберегти байдужий вираз обличчя, хоча всередині щось приємно й тепло ворухнулося.

— Він просто тверезо оцінює нових людей.

— Можливо, — у її голосі прозвучало стільки багатозначних інтонацій, що я не втрималася.

— А що?

— Нічого! — Олена загадково усміхнулася й покрокувала до свого столу, залишивши мене наодинці з невчасною думкою: минув лише день, а я вже надто чутливо реагую на будь-яку згадку про Максима.

Я поставила сумку, увімкнула ноутбук і розгорнула перший робочий документ.

Робота. Тільки робота. Якщо я достатньо занурюся в цифри та графіки, то все інше нарешті втратить значення.

До десятої ранку мені майже вдалося опанувати себе. Я встигла розібрати пошту, перевірити кошториси від підрядників і внести правки до графіка, коли біля мого столу зупинився Максим.

— Алісо, маєте п'ятнадцять хвилин?

Я підняла очі:

— Так.

— Ходімо. Приїхали представники «ГрандБуду». Хочу, щоб ви були присутні.

Я підхопила блокнот і підвелася. Максим уже торкнувся дверної клямки переговорної, коли раптом обернувся:

— І ще одне.

— Що?

— Не погоджуйтеся з ними лише тому, що вони говорять надто впевненим тоном.

Я посміхнулася:

— Я загалом не схильна поступатися людям тільки через їхній переконливий тон.

— Знаю, — спокійно відказав він. — Саме тому вас і кличу.

У переговорній на нас уже чекали двоє делегатів: чоловік років сорока п'яти та струнка жінка, яка представилася Катериною.

Вона миттєво прикувала до себе увагу. Не тому, що я прагнула її розглядати, а просто тому, що таких жінок важко ігнорувати: бездоганний діловий костюм, акуратно закладене волосся, спокійна впевненість і та невимушена манера, яка притаманна людям, котрі звикли завжди отримувати бажане.

Вона міцно потиснула Максимові руку й тепло усміхнулася:

— Максиме! Скільки літ, скільки зим.

Я не знала, чому саме це звертання на «ти» так боляче шпигнуло мене всередині. Мабуть, тому, що я досі звикала до офіційності й «Максима Сергійовича». А ця жінка вимовила його ім'я так легко, ніби між ними тяглася довга спільна історія.

— Справді давно, Катерино, — відповів він.

Вони обмінялися кількома черговими фразами про якийсь минулий об'єкт, а я тим часом розклала папери й вдала, ніби повністю занурена в цифри. Мені було абсолютно байдуже, хто вона така. Принаймні я переконувала себе в цьому з усіх сил.

— Це Аліса Коваленко, наша нова керівниця проєкту, — представив мене Максим.

Катерина розвернулася до мене:

— Дуже приємно.

— Взаємно.

— Я вже чула про вас, — зауважила вона з легким присмаком оцінювання.

Я здивовано звела брови:

— Вже?

Вона тонко усміхнулася:

— У Максима рідко з'являються нові обличчя в команді без особливих на те причин.

Я краєм ока кинула погляд на шефа, але він саме вивчав роздруківки й, здавалося, проігнорував її пасаж. Звісно. Чому б йому реагувати?

Ми перейшли до кошторису, і за кілька хвилин я нарешті змогла витіснити особисті емоції. Катерина чудово володіла матеріалом, але в процесі я вихопила кілька слизьких моментів. Я поставила пряме запитання щодо завищеної вартості матеріалів, вказала на розбіжності в термінах постачання й жорстко запропонувала внести зміни до договору до підписання.

Катерина спочатку спробувала парирувати, але після стислої дискусії змушена була поступитися.

— У вас чудовий фахівець, — звернулася вона до Максима, збираючи свої папери.

Я підняла очі.

— Дякую, — сухо відповів він.

І чомусь мені до болю захотілося почути від нього щось інакше. Наприклад, що він пишається моєю спостережливістю. Що він радий, що найняв саме мене.

Але Максим просто прийняв цей комплімент на свій рахунок. Наче його адресували йому, а не мені. Дурниця. Я сама не розуміла, чому мене це так зачепило.

Біля дверей Катерина затрималася:

— Максиме, щодо нашої вечірньої домовленості...

Він ствердно кивнув:

— Надішли мені деталі.

— Я краще заїду до тебе ввечері, обговоримо на місці.

Максим навіть не вагався:

— Не потрібно. Надішли поштою.

Її бездоганна усмішка на секунду згасла.

— Добре. Надішлю.

Коли вона вийшла, я почала квапливо складати документи, намагаючись отямитися від безглуздих думок про те, навіщо їй треба було їхати до нього ввечері й чому мене це взагалі хвилює.

— Щось не так, Алісо? — раптом пролунало поруч.

— Усе гаразд.

— Ви зараз дуже виразово проводили Катерину поглядом.

Я згарячу звела на нього очі: