Розділ 22

Троянди в її руках здавались важкими. Не через стебла чи кількість квітів — а через спогади, біль і історію, яку вони нагадували.

Микита стояв перед нею, гордий, мовчазний, наче знав — вона завжди поверталась.

Максим — трохи далі, мовчазний, але з поглядом, у якому не було примусу. Лише щирість.

— Це… несправедливо, — тихо сказала Аліса, дивлячись на двох чоловіків. — Ви стоїте тут, обидва сильні, обидва вперті, а я… я повинна розібратись у собі за одну мить?

— Не за одну, — першим заговорив Максим. — Стільки, скільки потрібно. Але вибір має бути твій, Алісо. Не зобов'язання. Не тиск. Не спогади.

— А я тут не для того, щоб нав’язуватись, — додав Микита, — я тут, бо досі тебе кохаю. І, так, я зробив багато помилок. Але… я теж заслуговую на шанс.

Аліса зітхнула. Її пальці обережно випустили троянди з рук. Вони впали на землю.

— Знаєте, — сказала вона, нарешті вирівнявши спину, — я довго була "чиясь". Донька, працівниця, дружина, "колишня". Тепер я хочу бути собою.

— І з ким ти себе бачиш? — тихо спитав Максим.

Вона подивилася на нього.

— З тим, хто бачить мене справжню. Не ту, яку хоче змінити, а ту, яка зранку п’є міцну каву, плутається в паперах і може плакати без причини.

Максим кивнув. Він знав відповідь.

Микита знизив плечима. Його гордість ще не дозволяла програти. Але він побачив у її очах кінець.

Аліса підійшла до Максима, взяла його за руку.

— Не обіцяй мені вічності. Обіцяй правду.

— Завжди, — сказав він.

Кілька секунд панувала тиша.

Максим тримав її руку, Микита спостерігав із натиском у погляді.
Аліса відвела очі вбік, мовчки зробила крок назад і… відпустила.

— Вибач, — звернулась вона до Максима, м’яко. — Ти — хороший. Кращий, ніж я пам’ятала. Але я не можу знову втратити себе, кидаючись із головою у чиїсь почуття.

Він мовчки кивнув, поважаючи її рішення, хоч у його очах — легкий біль.

Вона повернулась до Микити:

— І ти… Ти колись мав усе моє серце. Але тримав його як власність. Тепер воно моє. І залишиться зі мною.

Микита стис губи, хотів щось сказати — але не сказав.

Аліса вийшла з-поміж них. Легка, як після бурі. Вона більше не вагалась. Не питала дозволу. Не жила між "вибрати" і "залишитися".

— Я обираю себе, — сказала вона вголос, для себе. — І цього разу — не зраджу.

Вечірнє місто розгорнуло обійми. Хтось залишився позаду.
Але попереду була вона — справжня.