Розділ 16

Максим зайшов до кухні, щоби просто взяти каву.

Але замість спокою — почув уривок розмови:

— …Аліса така вся важлива тепер, — знизав плечима Артур. — Побачимо, як довго її «зв’язок із босом» триматиметься.

— Артур… — втрутилася Катя, — може, годі?

— Та я просто кажу, що жінки в нашій компанії швидко ростуть, коли їх помічають не лише за звіти.

Це був момент.

Максим почув достатньо.

Максим почув достатньо.

Він повільно увійшов, погляд крижаний.

— Артур. Можна тебе на хвилину?

Тиша. Усі в кухні завмерли.

— А… звісно, Максиме, — з удаваним спокоєм відказав Артур.

Вони вийшли в коридор. І щойно двері зачинились, Максим схрестив руки.

— Що ти там щойно казав про Алісу?

— Нічого серйозного. Просто жарт, — посміхнувся Артур.

— Цікаво, бо я не почув сміху. Ні від кого. І знаєш, що ще цікаво?

Якщо ще раз почую, що ти переходиш межу — навіть без прямого доказу — ти вилетиш звідси. Без компенсації. Без гарного листа рекомендацій.

— Ти ревнуєш? — кинув Артур. — Це через тебе вона відчуває себе недоторканною?

— Вона відчуває себе сильною, бо не дозволяє таким, як ти, гратися з нею.

Максим зробив крок ближче:

— А ревную я? Так. Бо не збираюсь втратити її через твої дешеві спроби маніпуляції.

Артур відступив. Без відповіді.

А Максим розвернувся — і пішов.

Того ж вечора він постукав до Аліси.

— Я дізнався про розмову з Артуром. І…

Вона зустріла його спокійним, але уважним поглядом.

— І що?

— І я хочу, щоб ти знала: я на твоєму боці. Не як бос. А як чоловік, якому… ти не байдужа.

Вона усміхнулась:

— Знаєш, ти міг це сказати без загроз. Я і так усе вже знала.

Він засміявся — вперше за день.

І поцілунок, що стався потім, був…
не про ревнощі. А про довіру.