Розділ 14

Офіс поступово заспокоївся після гучного скандалу. Хтось шепотівся про Наташу, хтось — про те, як Аліса "поставила" всіх на місце. Але сама вона вже сиділа в своєму кабінеті, тримаючи чашку кави. Її руки трохи тремтіли — не від страху, від напруги, яка нарешті спала.

Раптом — стукіт у двері.

— Можна? — голос був глухий, але знайомий.

Максим.

Він зайшов повільно, в руках — біла коробочка з карамельним еклером і ще одна кава.

— Ти сьогодні зробила те, що не зробив навіть я, — сказав тихо.

— Просто захищалась, — відповіла вона стримано.

Він поставив коробочку на стіл.

— Ні. Ти показала, що сильна, розумна і... що я був ідіотом, коли засумнівався в тобі.

Її очі піднялись.

— Ти правда так думаєш?

Максим підійшов ближче.

— Я думаю… що я бачив тебе раніше. Але тільки зараз — по-справжньому.
І якщо чесно — я не можу відвести очей.

Аліса відчула, як десь глибоко всередині щось розтає.
Але цього разу — вона трималась впевнено.

— Я більше не та, кого можна образити і чекати, що вона пробачить.

Максим кивнув, дивлячись прямо в очі:

— І саме тому я хочу почати з чистого аркуша. Без ролей, без минулого. Просто я і ти. Як двоє, що… все ще відчувають це.

Її погляд затримався на ньому довше, ніж слід було б.
І в куточку губ з’явилася та сама усмішка.

— Можливо. Але тільки якщо ти поділишся 

еклером.

Він засміявся — щиро. І знову, вперше за довгий час, стало легко.

Вечір.
Офіс спорожнів. Лише світло в кабінеті Аліси ще горіло.

Максим залишився. Він не хотів іти. І вона — теж.

— Може, прогуляємось? — запитав він несподівано. — Хоч раз не в ділових костюмах.

— А якщо дощ? — пожартувала вона, дивлячись у вікно.

— Тоді просто під дощем, — усміхнувся він. — Як у фільмах. Тільки без мелодрами.

Аліса взяла пальто. Її каблуки клацнули по мармуровій підлозі, як нагадування: вона — не проста дівчина. Вона — та, яку неможливо забути.

Вони вийшли на вулицю. Вітер грався її волоссям, і, здавалося, навіть місто стало м’якшим.

— Пам’ятаєш, як ми вперше зустрілися? — тихо запитав він.

— Пам’ятаю, як ти випадково пролив на мене каву. І назвав «малечкою». Це було жахливо.

— Але зараз… я бачу жінку, яка ламає всі стіни. І мої теж.

Вони зупинилися.
Її очі піднялися до його. У них — недомовлене. Те, що більше не хотіло мовчати.

— Аліса… — прошепотів він.

Вона не відповіла. Просто зробила крок ближче.

Він торкнувся її щоки.
І цього разу — не було вагань. Тільки поцілунок.

Теплий. Впевнений. Затяжний.

І не просто тому, що між ними була хімія.

А тому, що між ними було все.