Розділ 5

Аліса відчинила двері офісу, вдихнула звичний запах — поєднання кави, кондиціонера та нервових розмов.

Вона була вся в трохи занадто світлому одязі для свого настрою, але це не важливо.
Головне — вона повернулась.

Вже в коридорі почувся перший шепіт:
— Чув, Аліса була хвора… а Максим? Кажуть, він сам прийшов до неї додому.

— Справжній джентльмен, — прокоментувала якась дівчина з бухгалтерії.

Аліса тільки посміхнулась і пішла далі.

В кабінеті Максим сидів за столом, коли вона зайшла.
Він підняв голову і не міг приховати легкий здивований погляд.

— Ти тут, — сказав він коротко.

— Привіт, — відповіла вона, відкладаючи сумку.

— Як почуваєшся?

— Краще. І готова працювати.

Він підвівся і підійшов до вікна.

— Дивно, але я радів, що ти не прийшла вчора.

— Ти ж казав, що хочеш мене контролювати?

— Це була брехня. Я просто боявся, що тебе не буде. Боявся, що щось трапиться.

Аліса нахилилась і прошепотіла:

— Значить, ти все ж турбуєшся.

— Я? — він посміхнувся криво. — Може, трішки.

Вони повернулись до роботи. Але в повітрі залишався той невидимий заряд.

Коридори офісу — місце для пліток і гадань.
Всі знали, що між ними була історія.
І тепер вона тільки починала нову главу.

Вже через кілька годин після появи Аліси в офісі, атмосфера стала як на пороховій діжці.

— Ти бачив, як Максим дивився на неї? — прошепотів один із колег біля кавомашини.

— Думаєш, він досі не забув? — підхопила інша. — Здається, вони обидва грають у дуже небезпечну гру.

Сам Максим, схоже, теж не міг позбутися думок про Алісу.

Він раптово запросив її на нараду, що тривала довше, ніж планувалося.

— Ти виглядаєш краще, ніж вчора, — сказав він, відкидаючись у кріслі, не приховуючи легкого захоплення.

— Дякую, — відповіла вона, зігравши легку посмішку.

Але між словами повисла пауза, наповнена нереалізованим бажанням і нерозв’язаними питаннями.

Після наради Максим підійшов до Аліси.

— Слухай, — почав він, трохи розгублено, — у мене є проект, і мені потрібен партнер, на якого я можу покластися.

— І це я? — з іронією підняла брову Аліса.

— Так. Бо ніхто, крім тебе, не зрозуміє мої очікування.

Їхні погляди зустрілися — напружені, але в них було щось більше, ніж просто робота.

Аліса глибоко вдихнула.

— Добре. Але за однієї умови — ми залишаємо минуле позаду.

Максим усміхнувся, не впевнено, але рішуче.

— Домовились.

У той же час по офісу поширювалися нові чутки.

Хтось бачив їх разом після роботи, хтось чув, як вони сперечаються, але ніхто не знав, що це лише початок.

Аліса відчувала, що входить у нову гру, де ставки — її серце і її гордість.

І вона була готова грати.

Вона взяла чашку кави, обережно піднесла до губ, але не зробила жодного ковтка.
Максим стояв навпроти, мовчки спостерігаючи.

Їхні погляди зустрілися — напружені, гострі, ніби два гострі леза, що можуть порізати одне одного в будь-яку мить.

Кава вже остигала, а між ними повільно накопичувалася та сама невидима напруга, яку не можна було ігнорувати.

— Ти знаєш, що робиш, — прошепотів він, ніби тестуючи її.

— І ти? — тихо відповіла вона, не відводячи очей.

Світ навколо зник. Лишилися вони і тиша, наповнена невисловленими словами і емоціями, які й досі пульсували між ними.

Максим підняв зі столу чашку гарячої кави і зробив ковток.
Він дивився на Алісу, що тримала свою чашку в руках, але не поспішала пити.

Їхні очі зустрілися — і в той момент час наче зупинився.

В офісі за вікном шумів місто, але їм здавалося, що світ зменшився до однієї кімнати і двох людей.

— Ти знаєш, що робиш, — прошепотів Максим так тихо, що здавалось, він боїться зламати цю мить.

— А ти? — відповіла вона, не відводячи погляду, її голос був рівний, але в ньому відчувалась виклик.

В повітрі між ними вібрувала напруга — ніби дві струни, які ось-ось можуть розірватися або зазвучати разом.

Максим підняв руку, ніби хотів доторкнутися, але стримався.

— Здається, ми ще не готові відпустити минуле.

— Можливо, — злегка посміхнулась Аліса, — але й не збираємось.

Вона зробила ковток кави, нарешті. Гарячий напій зігрів її, але не так, як погляд, що залишився на ній.

Максим неначе й не міг відірвати очей від неї.
Він зробив крок уперед, а повітря між ними стало густішим, важчим — майже хвилювальним.

— Ти завжди така… непередбачувана, — промовив він тихо, ніби боячись зруйнувати крихкий момент.

Аліса повільно підняла погляд, зустрівши його очі.

— А ти — занадто впертий, — відповіла вона, і в її голосі з’явився натяк на усмішку.

Їхні руки майже торкнулися, коли вона поклала чашку на стіл.
Від цього дотику відчувалось більше, ніж просто бажання.

— Я не знаю, куди це нас приведе, — прошепотів Максим. — Але… хочу дізнатись.

Аліса відчула, як її серце прискорює ритм, і відповіла:

— Тоді не зупиняйся.

Вона крокнула ближче, їхні тіла тепер були розділені всього кількома сантиметрами.
І світ навколо зник, залишивши лише двох людей і нескінченну напругу між ними.

Він нахилився трохи ближче, і тепер їхні погляди перепліталися ще міцніше.
Максим відчував, як кожен подих Аліси змушує його серце битися швидше.

— Я боявся, що ти зникнеш назавжди, — прошепотів він, майже беззвучно.

— А тепер? — спитала вона, тримаючи його погляд.

— Тепер я хочу боротися за тебе. Не як бос, не як колишній, — як той, хто знає, що зробив помилки, але готовий виправити їх.

Аліса не відводила очей і, попри хворобу, відчувала, як в її грудях розгоряється нове тепло.

— Тоді давай не будемо боятися, — сказала вона, ковтаючи гордість.

Він простягнув руку — і вона обережно взяла її.

Між ними не було більше слів. Лише мить, наповнена розумінням і надією.