Розділ 3

— Аліса, ти можеш залишитись допізна? — запитала Катерина, виглядаючи з-за монітора. — Клієнти з Нью-Йорка хочуть переглянути презентацію до ранку. Максим сказав, що буде працювати разом із тобою.

— Разом? — уточнила Аліса, не піднімаючи погляду.
— Так. Він сказав, що хоче "все особисто контролювати".

Особисто.
Окей.

Було майже десята вечора, коли більшість офісу спорожніла. Лише тьмяне світло настільних ламп, тиха музика з колонок на ресепшені й шурхотіння клавіш.

Максим сидів навпроти неї.
Його рука ковзала по тачпаду, його погляд час від часу піднімався… на неї.

— Чому ти пішла тоді мовчки? — раптом спитав він, не відриваючи очей від екрана.

Аліса застигла.
Серце стиснулось. Але голос її був спокійним:

— Я не пішла. Ти просто більше не шукав.

Тиша.
У повітрі запах кави, напруги… і невимовного.

— Це було складно. — Максим нарешті підвів погляд. — Я був не готовий.

— А тепер ти бос, у дорогому костюмі. Готовий до всього? — кинула вона.

— Ні.
— Що?
— Я не готовий знову бачити тебе. І відчувати те саме.

Аліса підійшла до нього ближче, взяла зі столу планшет і нахилилась, щоб щось показати на екрані. Її волосся торкнулося його плеча.

— Нам треба доробити презентацію, — прошепотіла.

— Ти пахнеш так само, як тоді, — прошепотів він у відповідь. — А я досі не можу з цим нічого вдіяти.

Їхні очі зустрілись.
На мить — усе, що було між ними колись, повернулось.
Дотик пальців. Погляд. Мовчання.

Але вона відступила.
— Я не та, ким була раніше, Максим. Якщо ти вирішив знову з’явитись у моєму житті — доведеться грати за новими правилами.

— Твоя гра?
— Моя. І повір, я в ній хороша.

Презентація була завершена. Але починалась зовсім інша історія.
Гостра. Особиста. Небезпечна.

І хтось у ній точно втратить контроль.

Максим сидів мовчки.
На його екрані — фінальні слайди. Але очі — не на презентації.

— Ти сказала, що навчилася грати, — його голос став тихим. — А що, якщо я не хочу більше грати?

Аліса повернулась до нього. Вона стояла з іншого боку стола, одна рука спиралася на поверхню, інша — стиснута в кулак.
Її голос був рівний, хоч у грудях усе билося, мов буря.

— Не ти встановлюєш правила, Максим. Не цього разу.

Він повільно підвівся, обійшов стіл і став поруч.
Між ними — кілька сантиметрів.
Між минулим і теперішнім.
Між “ми” і “ніколи більше”.

— Але я ж тебе не відпустив, Алісо. Не по-справжньому, — шепотів він. — Просто не встиг.

— І ти думаєш, я чекала? — її очі блищали. — Ти просто зник. А тепер хочеш усе назад?

— Я хочу тебе.
— А я — не хочу бути чиїмось жалем.

Максим нахилився ближче, наче збирався сказати щось ще. Може, щось важливе.
Може, знову зламати.
Але в цей момент двері кабінету різко відчинилися.

— Ой… вибачте, — це була Катерина, із пачкою документів. — Я… просто… презентація…

Вона застигла на порозі. Погляд — від Аліси до Максима. А потім, з характерною посмішкою:
— Продовжуйте. Я нічого не бачила.

Вона вийшла так швидко, як зайшла. Але цього було достатньо.
Достатньо для офісу, де плітки розповсюджуються швидше, ніж інтернет.

— Гра закінчена, — тихо сказала Аліса, коли залишились удвох.

— Ні, — Максим наблизився ще раз.
— Вона тільки починається.