Глава 1

Будильник дзвенів вже певно третій, а може і четвертий раз. Я, без особливого успіху, робила спроби розплющити очі й нарешті почати збиратись на роботу. Але таки віддала у жертву підступному Морфею, який ніяк не хотів мене лишати, спочатку сніданок, а тепер, скоріш за все, нормальну зачіску та макіяж. 

Штовхнула у бік вовка свого Люка, щоб теж вже прокидався, бо саме через нього я не можу прийти до тями зранку, а значить, що і йому виспатись не дам. Суто через всесвітню справедливість.

– Люба, облиш. Мені нікуди не треба, – сонно пробубоніла ця тварина нечесана. І він спокійнісінько так засопів далі. 

Я від такої нахабності аж прокинулась. 

– Зате мені треба на роботу! Говорила ж учора, що не до романтики мені, а ти не слухав! Іди тепер хоч каву зроби мені, поки я до ванної збігаю, – кричала йому сердито, вже напівдороги до вбиральні, бо часу залишалося просто катастрофічно мало. 

Мені запізнюватись не можна. В мене бос – дракон. У прямому сенсі цього слова. І вони, ці дракони, такі вже педанти, виявляється. Хай хоч потоп у тебе, його не цікавить. 

– Стефа, сонечко, тобі каву з молоком? – запитав через якийсь час мій хлопець за дверима ванної. 

Я лише очі підвела до стелі. 

– Люк, ми вже пів року з тобою в стосунках, а ти ніяк не запам'ятаєш яку я каву п'ю. З молоком і медом. 

– Фу, гидота, – тихо промовив він.

– Я все чую.

– Пішов робити, моя красуня.

Ну звісно. Після такої ночі він ніжний котик тепер, а не сердитий вовк-перевертень.  

Каву попити так і не вдалося, бо в останню хвилину я вирішила помити голову. Так завжди. Думаю одне, а роблю друге. Тож вибігала з дому в осінню прохолоду ранку з напівмокрою головою і купою дрібничок в одній руці та сумкою, куди то все треба запхати, в другій. Але це було того варте, бо на роботу я прийшла вчасно. Добре, що живу від неї недалеко.  П'ятнадцять хвилин швидкої ходи. Платити за квартиру дорогувато, але на двох з Люком виходить нормально. 

В приймальні мене зустріла як завжди бадьора зозуля Клава, весело помахала мені рукою і продовжила щось (хоча скоріш за все когось) обговорювати зі змією Валюшею, яка в нас за рекламу відповідала. 

Взагалі то, у цьому світі я вже зустрічала багато таких же звичайних людей як я, але чомусь у нашій агенції, крім мене, всі були перевертнями. Хоча я знаю чому. Це через нашого боса, який вважав звичайних людей якимись недолугими створіннями без нормальних мізків. І от мені часом здавалося, що головною моєю метою було довести йому протилежне. 

Щиро  вважаю – в мене це вдало виходило, бо за декілька місяців я стала його першою помічницею та правою рукою. 

Звісно, ходили чутки яким місцем я зробила собі кар'єру, бо ж на зовнішність мені жалітись нема чого. Красуня і пишаюсь цим. Все своє, все натуральне. Але я мало зважала на ті чутки. Головне, що сама добре знала правду. Куди мені до нашого дракона-мультимільярдера? Це ж еліта цього суспільства, суцільна харизма і велич у кожному русі. Живуть бозна скільки років і завжди виглядають як якість топ актори з Голлівуду. 

А мій бос ще й паскудний характер має. Йому в пару тільки таку ж як він треба ставити, щоб вони дихали один на одного полум'ям і зігрівали свої холодні та нечуйні серця. Та, настільки я була усвідомлена, поки він обходився короткочасними стосунками з модельками усякими. Але там була обов'язкова умова – жінка мала бути тільки перевертнем. Байдуже яким, головне, щоб не звичайна людина. Хворе створіння мій бос та платить добре, тому я готова поки терпіти усі його викиди. 

На своє місце біля його кабінету залетіла за секунду перед тим, як туди зайшов мій бос – Радомир Променистий. У цих драконів замість фамілій були свої позначення, типу Блискучий, Променистий, Величний, Чорний, Багряний і т.д. 

Я особливо не цікавилася, що саме вони там означають. Знаю тільки, що Променисті майже всі на верхівці влади знаходяться. Як нашого боса занесло у, хоч і найкращу, але ж просто івент-агенцію, не маю гадки, а плітки не дуже люблю слухати. Та й за тою купою роботи часу на них просто не лишається.

– Доброго раночку, – посміхнулася начальнику, намагаючись пригладити розкуйовджене вітром волосся. Думала, що встигну розчесатись та де там. Тільки сумку на стіл поклала і він вже тутечки. Уважно так глипає на мене.

– Розхристана, з мокрим волоссям і порожнім шлунком, – зробив висновки мій бос.

І звідки ото про порожній шлунок знає?

– Зате не спізнилася, – розвела я руками.

– Мілі, – звернувся він до своєї секретарки: миші Міланії (насправді вона здається хом'як там якийсь королівський, але для мене була і залишиться мишею), яка сиділа навпроти мене. – Дві кави з молоком, в одну додай ложку меду і занеси  у мій кабінет, будь ласка.

– Зараз зроблю, Променистий, – промуркотіла вона. Бррр... огидна персона ця Мілі. А мені ще й доводиться ділити з нею кабінет. 

– Стефанія, чекаю тебе рівно через п'ять хвилин зі звітами, – відрізав Радомир та пішов до себе. 

– Чого це я маю ще й тобі каву робити? – прошипіла Мілі. 

Пищить як миша. І от який з неї хом'як?