Розділ восьмий

- А ще раз поцілуєш? – проворкував над вухом Назар і, ніскілечки не сумніваючись в тому, що йому не відмовлять, поклав руки мені на талію.

Я спробувала його відштовхнути, та дарма. Назар такою ж горою нависав наді мною, намагаючись помацати за ті місця, до яких його ніхто не допускав. Ото вже називається поцілувала раз на свою голову!

- Тобі не заважає те, що в мене в руках ніж? – поцікавилась я, намагаючись з максимально байдужим виглядом і далі нарізати огірки.

- Ну то відклади його, знайшла проблему, - фиркнув Назар, наче справа була в цій очевидній дії, і ще раз прицілився для поцілунку.

Замість того, щоб підставити шию чи щоку, я з силою двинула його ліктем в живіт. Насправді, я прекрасно розуміла, що чоловікові не буде дуже боляче, тому, почувши незадоволене шипіння в себе за спиною, тільки осміхнулась.

- У мене ж ніж! – звинувачувально вигукнула я. – Ти розумієш, що це небезпечно?

- Ти взагалі найнебезпечніша жінка на світі, - розсміявся Назар. – Давай я сам поріжу салат, хочеш?

- Уявляєш, я вмію користуватись ножем. Краще відкрий маслини.

- Це оливки, - з професійною прискіпливістю відмітив Ісаєв. – І взагалі, оливки та маслини – це одна і та ж рослина, вони відрізняються технологією консервування… Це у нас придумали дві назви. А… Що ти так дивишся?

Я посміхнулась.

- Просто дивуюсь, що ти з такою цікавістю говориш про щось, навіть руки перестав розпускати.

- Прогрес. – гмикнув Назар. – Вже руки. Були ж лапи? Слухай, - він дістав з холодильника баночку оливок і легко відкрив її. – а лапи чиї? Котячі, тигрині…

- Ведмежі.

- Ну-у-у! Я геть не схожий на ведмедя, - заперечив Назар.

- Ні. Ти схожий на тхора.

- Ні краплі.

- Тоді на ховраха.

- І на ховраха теж не схожий. Хоча вони, між іншим, милі, - заперечив Ісаєв, посміхаючись так, наче я зробила йому комплімент, а не порівнювала з якоюсь твариною. – І нема щоб назвати левом, царем звірів, ні! Тобі обов’язково завжди огризатись?

- Якщо тобі відома моя дурна звичка, то нащо ж ти питаєш?

- До сих пір тішу себе дурними сподіваннями, що ти не настільки невиправна і одного разу зрозумієш, яке щастя впало тобі на голову. Замість того, щоб увесь час огризатись, ти повинна дякувати небесам, що вони послали мене, наче світлого янгола…

Назар перехопив мій уважний погляд і, від гріха подалі, все-таки відібрав ніж і сам взявся за салат. Я ледь стрималась, щоб не вилити чоловікові на голову воду з миски, але найбільшим злом у світі все одно називати не стала. Спогад про Вітю кожного разу протвережував мене і повертав назад з таємничого світу ідеальних чоловіків, з якими я порівнювала Ісаєва.

Труснувши волоссям, що після природного висихання все ще стирчало у всі сторони, та ще й неабияк завивалось, я влаштувалась на стільці і закинула ногу на ногу, здається, винятково для того, щоб підкреслити власну незалежність і жіночу силу. Взагалі, хотіла щось сказати, але мимоволі залюбувалась тим, що чоловік впевнено нарізав овочі.

Плавні рухи ножа чомусь викликали у мене посмішку. Назар працював швидко, професійно, і я ні з того ні з сього раптом поцікавилась:

- То ти правда працював кухарем?

- Ну, так, - знизав плечима Назар. – А ти думаєш, що я тобі брехав?

- Ну мало там що. З тебе станеться…

- Ні, - посміхнувся він. – Я правда був кухарем, але це насправді пекельна праця. Управляти бізнесом простіше, ніж увесь час готувати, до другої ночі танцювати на кухні, а тоді на десяту ранку нова зміна. Тоді, коли вже доріс до пристойних висот і міг красуватись у білому кітелі, я так вигорів, що просто пішов. Тепер готую лише для своїх.

- А для своїх – це для кого? – спитала я.

- Для брата, для батьків, коли в них буваю. Для бабусі, хоча я нечасто навідуюсь до неї.

- І ви в таких хороших стосунках?

Назар закотив очі.

- Ні. Це вони в хороших стосунках один з одним. Гліб просто-таки надія сім’ї – гаманець на ніжках…

- Скажи ще, з пузиком.

- Не скажу, бо ми близнюки, - фиркнув Ісаєв. – І досі схожі, як дві краплі води. Але характери різні, і ми з дитинства суперники. В усьому. От навіть зараз, коли… - він раптом запнувся. – Та чорт з нею, з моєю сімейкою. Розкажи краще про себе. Чого ти вирішила стати журналісткою?

- Тобі чесно відповісти? – закотила очі я. – Моя мрія стати журналісткою – це наслідок батьківської заборони. Мама вважала, що кожний журналіст – то рідкісний гад.

- А мама в тебе хто?

- О, - я скривилась. – Професійна Снігуронька і невдалий технолог харчової промисловості. І взагалі, тьху на неї. Моя мама – не та людина, про яку варто говорити… І взагалі… Якось мені не дуже. Піду до вітальні, - я схопилась зі свого місця.

- Щось трапилось? – здивувався Назар.

- Нудить. – ляпнула я перше, що прийшло в голову. – І душно. Піду там почекаю.