Розділ сьомий

Снігу на вулиці виявилось стільки, що в ньому було легко втонути. За минулу добу замело так, що навіть прокладені доріжки перетворились в суцільне сніжне поле. Назар закрив за нами двері і скептично зупинився на краєчку ганку, оглядаючи безкрайній, засипаний білим ландшафт.

- Однак, - присвиснув він, - погодка підштовхує мене до думки, що ми звідси ще нескоро виберемось. Плани накриються мідним тазом.

Я здивовано покосилась на нього, але не зважилась спитати, про що мова. З метою конспірації мені взагалі частенько доведеться мовчати, роблячи вигляд, наче підтримую Назара в будь-якому його починанні! Інакше я запросто видам, що ми ніякі не наречені, і тоді прощай всі домовленості, все просто полетить в трубу.

- А куди ви планували? – поцікавився замість мене Саша.

Він також скептично дивився на сніг і явно не горів бажанням ниряти в біле безмежжя.

- Та думали змотатись в Європу, до моїх рідних, - спокійно промовив Назар. – У нас же відпустка числа до сімнадцятого, так, Кірунь? Часу повно, - він по-хазяйськи опустив мені руку на плече. – Мама і тато були б дуже раді мене бачити. Це Гліб як ланцюгами примотаний до своєї роботи, тому не може приїхати.

- Навряд чи сніг пролежить аж до сімнадцятого, - відмітила Ксю. – Може, все ще розтане і поїдете?

Краще б нічого не тануло. Я вже змирилась з думкою провести два тижні з Назаром під одним дахом, але ще й знайомитись з його батьками? Ні, я на таке не підписувалась. Хтозна, які вони люди! Врешті решт, ким треба бути, щоб виховати такого Назара?

Гаразд, я трохи перегинала палицю, сама ж признала, що він не такий і поганий, але все одно…

- Подивимось, - знизав плечима Назар. – У мене там день народження, і краще б сніг полежав достатньо довго, щоб не довелось святкувати його з батьками, - він намацав мою руку і міцно стиснув пальці. Я так і не зрозуміла, що це було – чи то жест відчаю і пошук підтримки в моєму лиці, чи просто показовий рух перед Ксю та Сашею, але вирішила про всяк випадок не вириватись.

Назар нарешті запхав ключі в кишеню, застібнув блискавку, щоб ніде не загубити наш єдиний доступ додому, і зробив обережний крок вперед, туди, де повинні були опинитись сходи.

Куди вони ділись – поняття не маю, але самовдоволена посмішка вмить зникла з обличчя Назара, коли він буквально рухнув донизу.

- Твою ж наліво! – вилаявся чоловік. – Ну що це таке?!

Я обережно намацала ногою сходи і, сподіваючись не звалитись слідом за Ісаєвим в замет, спустилась донизу.

- Це зима, Назарчик, - задоволено повідомила я йому, посміхаючись. – І твоя неймовірна необережність, нормальні люди спочатку перевіряють, куди йдуть, а тільки тоді діють. Тобі нічого не заважало вчинити так само.

- Не занудствуй, - скривився він, вибираючись зі снігу і незадоволено обтрусився. – Тьху! От він, привід ненавидіти зиму!

На дорозі сніг доходив до колін. Збоку він красувався справжньою огорожею висотою по пояс чи навіть до середини грудей. Було морозно, настільки, що Назар вмудрився навіть не змокнути, постоявши в снігу, а просто легко струшував його з одягу.

Привівши себе до ладу, він рішуче протягнув мені руку.

- Ти хочеш, щоб я впала слідом за тобою? – недовірливо протягнула я, на мить позаздривши Ксюші.

Вона так охоче прийняла допомогу Саші, наче його надійність у неї ніяких сумнівів не викликала. А я скептично покосилась на Ісаєва, подумуючи, чи не буде мені вартувати здоров’я похід з ним під ручку.

- Я хочу, щоб ти взагалі не впала. І не загубилась в цих безмежних снігах, - повідомив мені Назар. – Так що не дури.

- Руді лисиці в білих просторах не губляться, - пробурчала я, але долоню таки стиснула.

Його доторк відчувався навіть через тканину рукавичок, і я здригнулась, з зусиллям стримуючись від чергового гострого коментаря. Назар потягнув мене вперед, не відпускаючи ні на мить, і я раптом зрозуміла, що йти за ним – точно безпечніше. Ісаєв, наче той крейсер, розсікав сніжний океан, і мені діставалось не так вже й багато снігу. Я зрідка тягнулась вільною рукою до сусідніх заметів, щоб зліпити сніжку, але кожного разу передумувала.

Довкола не було ні душі. Я навіть здивувалась, коли хтось з зусиллям відчинив двері сусіднього будиночку і буквально вивалився назовні, а за ним – величенькі такі лижі.

- Ей! – крикнув хлопець, вибираючись з замету. – Ей, привіт! Ви також тут живете?

Він був нижче зростом за Сашка і Назара, і сніг йому доходив майже до грудей – як мені, - але не здавався. Надіти лижі незнайомець не здогадався, тому просто волочив їх за собою, не турбуючись про те, що запросто може зламати.

Я обернулась, почувши тихе охання Ксюші, і побачила, як вона стрімко блідішає.

- Що сталось? – тільки і встигла спитати я, коли хлопець нарешті дістався до нас.

- Вітьок! – представився він, стискаючи руку Назара. – Вітьок! – потрусив мене за лікоть, не чекаючи відповіді. – Вітьок! – це вже представився Сашкові. – Ві… Оксанка?!

- Ви знайомі?! – здивувався Олександр.

- Ага, - льодяним голосом відгукнулась Ксю, що, наскільки я розуміла, ніякою Оксанкою зроду не була. – Це мій колишній хлопець Віктор.