Я звірилась зі своїм відображенням в дзеркальних дверях офісу і рішуче рушила вперед. Чортів офіс Ісаєва, за чутками, охоронявся краще, ніж який-небудь секретний штаб спецслужб, але я розраховувала на те, що тридцять першого грудня вони трохи розслабляться. Все-таки, не треба було обіцяти, що я отримаю інтерв’ю, та ще й ручатись за це головою.
- Катерино Євгеніївно!
Чужий вигук прибив мене до підлоги. Рецепціоністка, що вискочила з-за своєї стійки, вже рішуче йшла до мене. Мені ж відчайдушно хотілось прискорити крок і кинутись до ліфту, але я розуміла, що це навряд чи мені допоможе. Не встигла і три метри пройти, як уже зупинили!
От тільки чому мене назвали іменем сестри?
- Катерино Євгеніївно, доброго дня, - проворкувала рецепціоністка, зупиняючись поруч зі мною. – Дуже рада вас бачити! Але Гліб Миколайович казав, що ні ви, ні він сьогодні не приїдете…
Я здивовано глянула на дівчину, що так щиро посміхалась. Не приїдемо? Це ще що таке?
- Щось трапилось, Катерино Євгеніївно? – миттєво зреагувала дівчина.
- Ні-ні, - мотнула головою я. – Все чудово.
Сумнівів не було: мене переплутали з сестрою. Однакового зросту, однакової комплекції, тільки волосся в мене більше кучерявилось, а ще віддавало у рудий. Різниця у віці в нас була рік, але ми, якби схоже нафарбувались, могли б зійти і за близнючок. Навіть імена схожі – Кіра та Катя. От тільки характер у нас був геть різний. Неймовірно правильна Катя ніколи б не пообіцяла своєму начальству пробратись в чийсь офіс і все-таки витягнути з місцевого мільярдера відповіді на кілька незручних питань.
З сестрою ми бачились кілька тижнів тому. Катя, як завжди, намагалась відбитись від маминої турботи, червоніла при кожній згадці про чоловіків та казала, що їй взагалі-то ніхто не треба. Коротше кажучи, ні одної ознаки для того, щоб в найбагатшому офісі столиці її називали Катериною Євгеніївною. І тим паче щоб Гліб Ісаєв, той самий мільярдер, щось про неї згадував!
- Ви, напевне, щось забули? – продовжила будувати припущення дівчина з рецепції. – Чи можу я чимось вам допомогти?
І тон такий улесливий… Наче тут віце-президент холдингу з’явився, а не якесь дівчисько з вулиці!
Я поправила шубку і з цікавістю глянула на рецепціоністку. Можна було б послатись на свій багатий вигляд – врешті решт, недарма я у керівниці позичила її кращу шубу! – але мене явно впізнали! Точніше, не мене. Сестру.
- Так, - я вирішила піти ва-банк. – Забула… Вчора лишила тут сумочку.
- Це, напевне, в кабінеті у Гліба Миколайовича?
Слухай, дівчино, та ти сама штовхаєш мене на злочин!
- Так, - кивнула я. – Саме там.
- То чого ж ви так пізно… Через годину офіс буде зачинено, - зітхнула рецепціоністка. – Звісно, проходьте. Вчора ви погано орієнтувались, можливо, вас провести?
- Так, звичайно. Проведіть.
Вчора? Вчора мене тут не було! А от моя сестра, здається, таки була!
Я зітхнула і, вирішивши, що дурні питання озвучувати точно не варто, просто рушила за рецепціоністкою. Вона рішуче повела мене до ліфту, знаком звелівши комусь зайняти її місце біля входу в офіс. Хоча, п’ята вечора, тридцять перше грудня, хто взагалі може сюди прийти, окрім неадекватної журналістки, яку прийняли за іншу людину?
Ми ліфтом піднялись на останній поверх та вийшли в просторий хол офісного центру. Тут, вочевидь, зазвичай працювало начальство, ну, і їх секретарі. Останніх на робочому місці вже не було; я припускала, що короткий день зіграв свою роль. А от охоронець, такий собі громила, біля дверей стирчав. На мене він відреагував коротким, повним поваги кивком. Також прийняв за сестру? Чи справа була у наявності поруч дівчини з рецепції?
Вона проводила мене до приймальні та, посміхнувшись, промовила:
- Далі ви вже сама, мені пора на пост. Тільки, будь ласка, не затримуйтесь, через годину офіс буде зачинено. З прийдешнім, Катерино Євгеніївно!
- З прийдешнім, - луною відгукнулась я – і лишилась сама посеред величезного офісу.
Ну і нащо, питається, я погодилась сюди прийти? З самого початку було ясно, що ніякого Ісаєва тут нема, нема в кого брати те кляте інтерв’ю! Де він жив, я поняття не мала, а для того, щоб не вилетіти з роботи, мені треба було поговорити з ним до Нового року. Ото вже… Ну все. З посадою можна попрощатись.
Так що йди, звідси, Кіро…
Я гмикнула. А якщо пошукати щось цікаве в його кабінеті? Ну ні, це жахлива, звісно, ідея. Але в приймальні нікого не було, камер я не виявила, а скляні двері так тягнули своєю прозорістю… На столі валялись якісь документи.
Трохи засумнівавшись, я все ж добула шпильку – волосся нахабно розсипалось по плечам, - я присіла. Поколупалась трохи в замковій щілині, і щось клацнуло – двері відчинились. Я потягнула їх на себе і з жахом виявила, що можу зайти.
- Кіро, ти робиш найбільшу дурницю в своєму житті. Проникнення зі зломом під іменем твоєї сестри – це фігова ідея, - пробурмотала я собі під ніс і, звичайно ж, переступила поріг кабінету. Не могла я впустити таку можливість! Вилечу з роботи, і як я платитиму за квартиру? Гроші на мене з неба не падатимуть, це Катьку батьки підтримують.