Глава 7

План офіційно провалився.

Тепер Ліам знає про Емілі.

Але найбільше мене засмучує навіть не це.

А те, як він говорить про сім'ю.

Саме тому я не шукала його п'ять років тому.

Не розповіла про вагітність.

Не намагалася знайти.

Йому це було не потрібно.

У його житті завжди були робота, гроші та випадкові жінки.

Сім'я ніколи не входила до цього списку.

— Олівія, зайди в кабінет.

Клятий селектор.

Коли я вже звикну до нього?

Перед тим як зайти до Ліама, як завжди готую каву.

Чесно кажучи, не знаю, як він взагалі живий.

З тією кількістю кави, яку випиває за день.

— Ваша кава, містере Вільямс.

— Дякую. Але покликав я тебе не через це.

— Слухаю.

— Наступного тижня у нас зустріч із власником "Anderson Media Holding". Підготуй усі документи.

Усе всередині завмерло.

Ні.

Тільки не вони.

Тільки не зараз.

— Я думала, ваша фірма захищає тих, хто потребує допомоги. А не злочинців.

Ліам підняв брову.

— І з чого ти вирішила, що містер Андерсон злочинець?

— Тому що знаю це.

— Маєш докази?

Я стиснула кулаки.

Якби він тільки знав...

— У нього дуже брудна репутація.

— Олівія, не говори дурниць.

Його голос став жорсткішим.

— Просто виконуй свою роботу. І не сунь свого гарного носика туди, куди не потрібно.

Я важко вдихнула.

Він навіть не уявляє, з ким зв'язується.

— Буде зроблено, містере Вільямс.

Коли я вже збиралася вийти, він раптом додав:

— До речі, завтра в тебе вихідний.

— Вихідний?

Я здивовано подивилася на нього.

— Але ж завтра п'ятниця.

— Саме так.

На його губах з'явилася ледь помітна усмішка.

— І саме завтра вистава, у якій Емілі грає головну роль.

На секунду я втратила дар мови.

Для людини, яка постійно говорить, що не любить дітей, він занадто багато уваги приділяє моїй доньці.

— Дякую.

— Можеш іти.

--

— Емілі, швиденько збирайся! Ми не можемо запізнитися!

Єдине, що донька точно успадкувала від мене, — це талант спізнюватися.

Будь-куди.

Будь-коли.

— Матусю...

Мені зовсім не подобається цей сумний голос.

— Що сталося, сонечко?

— З мене знову будуть сміятися.

Серце боляче стиснулося.

— Що означає "знову"?

Емілі опустила очі.

— На кожному святі сміються.

— Чому?

— Бо в мене немає тата.

У грудях ніби щось обірвалося.

— І тому ти мовчала?

— Не хотіла тебе засмучувати.

Я обійняла її.

Міцно.

Наче могла захистити від усього світу.

— Сонечко, це не твоя провина.

— Але мені неприємно.

— Я знаю.

І від цього мені було ще болючіше.

Бо страждала не я.

Страждала моя донька.

--

У садочку було людно.

Сміх дітей.

Розмови батьків.

Святкова метушня.

Поки Емілі побігла перевдягатися, я помітила кількох дітей, які показували на неї пальцями та щось шепотіли.

Отже, вона не вигадала.

Це справді відбувається.

Я рішуче підійшла до виховательки.

— Міс Клер, можна вас на хвилину?

— Звичайно.

— Чому діти насміхаються з Емілі?

Жінка знизала плечима.

— Усе через те, що її батько жодного разу не приходив на свята.

Я не повірила власним вухам.

— І це все, що ви можете сказати?

— Олівія, ви ж доросла людина.

— Саме тому й питаю.

— Просто деякі батьки більше залучені до життя садочка.

Я гірко всміхнулася.

— Тобто все вирішують гроші?

— Ні, що ви...

— Тоді чому моя дитина не отримує захисту від булінгу?

Жінка помітно занервувала.

— Деякі сім'ї роблять великі внески в розвиток закладу.

Ось воно.

Саме те, що я й думала.

— І яка сума потрібна, щоб Емілі нарешті почали поважати?

— А яка сума потрібна, щоб персонал цього садочка почав виконувати свою роботу?

Я завмерла.

Ні.

Тільки не він.

Повільно обернулася.

Ліам стояв за моєю спиною.

У дорогому темному костюмі.

І виглядав дуже злим.

— Перепрошую, а ви хто? — розгублено запитала вихователька. — Стороннім заборонено перебувати на території садочка.

Ліам зробив крок уперед.

Його голос прозвучав холодно й владно.

— Мене звати Ліам Вільямс.

Він перевів погляд на мене.

А потім знову подивився на виховательку.

— І я батько Емілі.Тепер поясніть мені, що тут відбувається.