Глава 6

У мені вирувала справжня буря емоцій.

Ця жінка точно зведе мене з розуму.

Отже, вона збрехала про чоловіка.

Але навіщо?

І чому виховує доньку сама?

Невже якийсь покидьок дізнався про вагітність і просто зник з її життя?

Від самої думки про це всередині закипала злість.

— Ну тоді в мене немає іншого вибору, як приєднатися до вас.

— Ура!

Емілі аж підстрибнула від радості.

— Тоді давайте їсти піцу! А потім будемо грати в ігри та кидати Дорі м'яча!

Її усмішка була настільки щирою, що на душі ставало тепліше.

Дивно.

Я ніколи не любив дітей.

Принаймні так думав раніше.

Але поряд із цією маленькою дівчинкою всередині ніби все оживало.

— Емілі, не поспішай, — втрутилася Олівія. — Можливо, у Ліама немає часу на ігри. Він власник великої компанії.

Таке відчуття, що вона дуже хоче позбутися мене.

Шкода.

Бо я зовсім не хочу йти.

— Справді, роботи багато. Але сьогодні вихідний.

Я підморгнув Емілі.

— І я не проти провести його з такою чарівною дівчинкою.

Олівія явно не була в захваті від цієї ідеї.

Я бачив це по її обличчю.

І це чомусь приносило мені дивне задоволення.

— Ви теж гарний, містере.

Я розсміявся.

— Просто Ліам.

— Добре, Ліаме.

— Розкажи щось про себе.

— Мені скоро буде п'ять років. Я ходжу в садочок. А наступного тижня в нас вистава, і в мене головна роль!

П'ять років.

Ця цифра знову застрягла в голові.

П'ять років тому я зустрів Олівію.

П'ять років тому вона зникла з мого життя.

Ні.

Це просто збіг.

Повинен бути збіг.

— А вам скільки років?

— Тридцять п'ять.

— Ого! Та ви вже старенький!

Я мало не вдавився колою.

Олівія голосно засміялася.

І я вперше за довгий час почув її справжній сміх.

Не стриманий.

Не ввічливий.Справжній.

І він мені подобався.

— Можна я піду гратися з Дорі?

— Звичайно.

Я усміхнувся.

— Тим більше нам із твоєю мамою треба дещо обговорити.

— Дякую, Ліаме!

Перш ніж побігти до собаки, Емілі швидко поцілувала мене в щоку.

Я завмер.

Минуло лише двадцять хвилин із нашого знайомства.

А ця маленька дівчинка вже примудрилася пробратися мені під шкіру.

— Ліаме!

Здається, Олівія кликала мене вже не вперше.

— Що?

— Ти занадто голосно думаєш.

Я усміхнувся.

Можливо.

Мій погляд знову ковзнув до Емілі.

І раптом у голові промайнула думка.

А що, якщо...

— Олівіє.

— Навіть не починай.

— Але ж їй майже п'ять.

— І що?

— І мені здається, вона трохи схожа на мене.

Олівія напружилася.

Лише на секунду.

Але я це помітив.

— Тобі лише здається.

Її голос став холодним.

— Емілі дуже схожа на свого батька.

— Тобто не на мене?

— Не на тебе.

Дивно.

Чомусь від цих слів стало боляче.

Значно болючіше, ніж повинно було.

— Можливо, ти права.

Я відвів погляд.

— Тим більше мене ніколи не цікавили сім'я, діти чи весь цей побут.

На обличчі Олівії з'явилося розчарування.

— Звісно.

— Що це означає?

— Просто для тебе значно цікавіше щотижня прокидатися поруч із новою жінкою.

Удар нижче пояса.

І найгірше те, що колись це було правдою.

— А чому ти збрехала про чоловіка?

— Це тебе не стосується.

— Можливо.

— Тоді не лізь.

— Мені просто цікаво.

— Переживеш.

Я ледь усміхнувся.

— То ми вже знову на "ти"?

— Ми не на роботі.

— Логічно.

Я нахилився ближче.

— Як і те, що сталося між нами п'ять років тому.

Олівія важко зітхнула.

— Не потрібно постійно про це згадувати.

— Чому?

— Бо минуле повинно залишатися в минулому.

— А якщо я хочу його повторити?

Її очі небезпечно примружилися.

— Тільки у твоїх снах.

Якби вона знала, наскільки часто мені сняться саме такі сни.

— Матусю!

До нас підбігла Емілі.

— Я готова додому!

Олівія швидко піднялася.

— Тоді збираємося.

— Ліаме, мені було дуже приємно з вами познайомитися!

— Мені також, маленька бешкетнице.

— Я ще пограюся з Дорі?

— Обов'язково.

— Ура!

Я дивився, як вони йдуть алеєю парку.

Олівія тримала Емілі за руку.

Донька щось захоплено розповідала.

І вперше за багато років я відчув дивне бажання.

Не чергового успіху.

Не нової перемоги в суді.

Не нової жінки.

А чогось значно простішого.

Хотілося йти поруч із ними.

Як справжня сім'я.